“Я підрахував свої роки і виявив, що у мене залишилося менше часу на життя, ніж прожито”. Ця цитата змушує задуматися над тим, як швидко пролітають наші роки, які ми зазвичай не цінуємо. Коли тобі 18, то здається, що встигнеш ще багато чого зробити, бо часу ще ген-ген, як багато. І лише десь під 50-т починаєш аналізувати та розуміти, що багато часу вже втрачено. Але, чи встиг зробити те, що планував у 18?
От саме зараз у мене таке почуття, як у дитини, якій подарували величезну коробку цукерок. Спочатку вона прожогом починає їсти цукерки. А коли бачить, що їх залишилося всього кілька, починає цінувати цю смакоту, куштувати так, щоб якомога довше розтягти це задоволення.
Я розумію, що часу на нудні офіційні заходи у мене вже немає. Я просто не хочу його гаяти на конференції, прийняття статутів, якісь незрозумілі правила для внутрішнього розпорядку установи й т.д. Мій час, що залишився, вже не для цього.
Я не маю часу, щоб терпіти абсурдну поведінку людей, які судячи з віку, вже мали б поводитися відповідно.
І я не хочу присвятити цей час для боротьби з моєю простотою. І не хочу відвідувати тренінги, де цьому вчать і пічкають інформацією, як стати особливим.
Не хочу і не можу вже терпіти тих, хто намагається маніпулювати суспільною думкою. На дух не переношу заздрісників, які всіма силами намагаються заплямувати репутацію талановитої людини. І все для того, щоб заволодіти її позиціями в суспільстві.
І в мене зовсім мало часу, щоб годинами теревенити про те, що пишуть у пресі. Спішу не я — поспішає моя душа.
Розумію, що у моїй коробці вже зовсім мало залишилось тих цукерок. Тому хочу якомога яскравіше відчути смак цих ласощів життя.
Хочу розділяти своє життя з тими, кому все людське не чуже. З тими, хто може визнати свої помилки й навіть покепкувати з себе за це. Та з тими, хто розуміє, для чого прийшов у цей світ. З тими, хто вірить, що совість, правда і взаємодопомога — це ті цінності, які варто культивувати в собі та своєму оточенні. З тими, хто готовий за це стояти. Адже, саме це приносить гідність в наше життя.
Моє оточення — це люди, які вміють грати на струнах душі, ніжно торкатися до серця, щоб воно не відчувало болю. І навіть, коли пройшли численні тортури життя, вони не втратили цю ніжність і любов.
І я спішу — спішу жити так, як тільки можу в цьому віці.
Цукерки, що в мене залишилися, я смакую, як ніколи раніше. Бо розумію, що це вже останні. Але смачніші, ніж ті, що я з’їв зопалу у 18.
А ви теж думали, що у вас аж два життя? І тут раптово приходить розуміння, що у вас було і є тільки одне.
Я підрахував свої роки та виявив, що і в мене було одне життя, яке треба “досмакувати” з гордістю та гармонією душі й тіла.
—
Автор — Маріо де Андраде, Сан-Паоло 1893-1945, літературний переклад — Наталії Лаврик
