Пауло Коельо одного разу написав: “Якщо у вас вистачить сміливості, щоб сказати “прощай”, тут же знайдеться хтось, хто скаже тобі “привіт”. Між тим, “прощай” сказати дуже важко. Як вимовити це людині, який був для вас центром вашого Всесвіту?
Це думка блукала в мені, коли я зрозуміла, що чекати мені вже нічого. Втім, відносини з цією людиною вже давно увійшли в стадію монети, яка зависла в повітрі. Ти знаєш, що вона все дно впаде, але прикладаєш всі сили, щоб вона займала протиприродне положення.
Відносини могли тривати лише в тому випадку, що людина, на яку я витратила купу років, зміниться. Але я вже була досить великою дівчинкою і розуміла, що люди не змінюються. Має відбутися дуже сильне потрясіння або невеличке диво, щоб людина змінилася. Дива чекати не було звідки.
Було дуже боляче. Рвати по живому — завжди боляче. Якщо логіка радить йти, то серце волає від страху і вимагає залишитися. Його доводиться відривати, залишаючи криваві рани. Бідне поранене серце скиглить при цьому, як викинутий на вулицю цуценятко та просить повернутися.
Я знайшла в собі сили та пішла. Сказати, що було важко — нічого не сказати. Ночами я скиглила у подушку. Кілька разів була в одному кроці від того, щоб заверещати та поповзти назад. Мене міцно тримали залишки моєї гордості.
А потім, несподівано, стало легше. Це як під час хвороби. Після кризи та високої температури несподівано приходить полегшення. І починаєш дивитися на світ по іншому. Залишилася лише спогад від болю. Поступово життя наповнювалася новими справами та новими зустрічами.
Траплялися і кризові дні, коли стара рана знову починала боліти. Але я вже навчилася від цього відволікатися.
А потім, нове життя настільки закрутило мене, що я повністю забула свій біль. Через якийсь час, коли я вирішила обережно помацати свою рану, як перевіряють зуб, який хворів — не виявила нічого. Болі не було. Не було нічого, навіть жодного рубцю.
І тут настав подив. Із-за чого я так рвала душу? Це ж зовсім чужа мені людина! З боку наші відносини бачилися в такому безглуздому вигляді, що мені стало соромно перед собою. Я ж була немов божевільна! Як можна було дозволити собі так принижуватися?
Тут я остаточно зрозуміла, як правильно вчинила, припинивши токсичні відносини з людиною, яка так ставилася до мене.
Хочу звернутися до багатьох людей, які зараз знаходяться в такій же ситуації, в якій була я. Не бійтеся піти! Припиніть чіплятися за те, що вас вбиває.
Як сказав Пауло Коельо: “Якщо у вас вистачить сміливості, щоб сказати “прощай”, тут же знайдеться хтось, хто скаже тобі “привіт”.
—
З мережі. Літературний переклад – Ірина Подгурська.
