Мій батько чеченець й мама чеченка. Батько прожив 106 років і одружився 11 разів. Вдруге він одружився з єврейкою, одеситкою. Її звали Софія Михайлівна. Її й тільки її я завжди називаю мамою. Вона кликала мене Мойше.
– Мойше, – говорила вона, – я на заслання поїхала тільки через тебе. Мені тебе шкода.
Це коли всіх чеченців переселили до Середньої Азії. Ми жили у Фрунзе. Я проводив усі дні з хлопцями на дворі.
– Мойше! – кричала вона. – Йди сюди.
– Що, мамо?
– Іди сюди, я тобі скажу, чому ти такий худий. Тому що ти ніколи не бачиш дно тарілки. Іди з’їж суп до кінця. І потім підеш.
– Гарна суміш у Мойши, – говорили у дворі, – мама – жидівка, батько – гітлерівець
Засланців чеченців там вважали фашистами. Мама сама не їла, а все віддавала мені. Вона ходила у гості до своїх знайомих одеситів, Фіри Марківни, Майи Ісаaковни – вони жили багатше, ніж ми, – і приносила мені шматочок струдля або ще що-небудь.
– Мойше, це тобі.
– Мама, а ти їла?
– Я не хочу.
Я став вести на м’ясокомбінаті гурток, вчив танцювати бальні та західні танці. За це я отримував мішок кінських кісток. Мама здирала з них шматочки м’яса і робила котлети навпіл з хлібом, а кістки йшли на бульйон.
Вночі я викидав кістки якмога подалі від будинку, щоб не знали, що це наші. Вона вміла з нічого приготувати смачний обід. Коли я став багато заробляти, вона готувала курячі шийки, цимес. Вона готувала оселедець так, що можна було зійти з розуму. Мої друзі по киргизькому театру опери та балету до сих пір згадують: “Міша! Як ваша мама годувала нас усіх!”
Але спочатку ми жили дуже бідно
Мама говорила: “Завтра ми йдемо на весілля до Меломедам. Там ми поїмо гефілте фіш, гусячі шкварки. У нас вдома цього немає. Тільки не соромся, їж побільше”.
Я вже добре танцював і співав “Варнечкес”. Це була улюблена пісня мами. Вона слухала її, як Гімн Радянського Союзу. І Тамару Ханум любила за те, що та співала “Варнечкес”.
Мама говорила: “На весіллі тебе попросять станцювати. Станцюй, потім відпочинь, потім заспівай. Коли будеш співати, не верти шиєю. Ти не жираф. Не дивися на усіх. Стань проти мене і співай для своєї матусі, інші будуть слухати”.
Я бачив на весіллі ребе, нареченого та наречену під хупой. Потім усі сідали за стіл. Грала музика і починалися танці-шманці. Мамочка говорила: “Зараз Мойше танцюватиме”. Я танцював раз п’ять-шість. Потім вона говорила: “Мойше, а тепер співай”.
Я ставав проти неї і починав: “Ви немт мен, ву немт мен, ву немт мен…” Мама говорила: “Бачите, який це талант!” А їй говорили: “Спасибі вам, Софія Михайлівна, що ви правильно виховали цього єврейського хлопчика. Інші ж як російські – нічого не знають по-єврейськи”.
Була моєю мачухою й циганка
Вона навчила мене гадати, красти на базарі. Я дуже добре вмів красти. Вона говорила: “Жіденок, йди сюди, співати будемо”.
Мене прийняли у трупу Киргизького театру опери та балету. Мама відвідувала усі мої спектаклі.
Мама запитала мене:
– Мойше, скажи мені: російські це народ?
– Так, мама.
– А іспанці теж народ?
– Народ, мама.
– А індуси?
– Так.
– А євреї – не народ?
– Мама, теж народ.
– А якщо це народ, то чому ти не танцюєш єврейський танець? У “Євгенії Онєгіні” ти танцюєш російський танець, у “Лакме” – індійський.
– Мама, хто мені покаже єврейський танець?
– Я тобі покажу.
Вона була дуже важка, важила, напевно, 150 кілограмів.
– Як ти покажеш?
– Руками.
– А ногами?
– Сам придумаєш.
Вона наспівувала і показувала мені “Фрейлехс”, його ще називають “Сім сорок”. О 7.40 відходив поїзд з Одеси на Кишинів. І на вокзалі всі танцювали. Я почитав Шолом-Алейхема і зробив собі танець “А Юнгер шнайдер”.
Костюм був зроблений як би з обрізків матеріалу, які залишаються у кравця. Штани короткі, зад – з іншого матеріалу. Я все це обіграв у танці. Цей танець став у мене бісовкой. На “біс” я повторював його по три-чотири рази.
Мама говорила: “Дитинко, ти думаєш, я хочу, щоб ти танцював єврейський танець, тому що я єврейка? Ні. Євреї будуть питати: ви бачили, як він танцює бразильський танець? Або іспанський танець? Про єврейський вони не скажуть. Але любити тебе вони будуть за єврейський танець”.
У білоруських містах у ті роки, коли не дуже заохочувалося єврейське мистецтво, глядачі-євреї запитували мене: “Як вам дозволили єврейський танець?”. Я відповідав: “Я сам собі дозволив”.
У мами було своє місце у театрі
Там говорили: “Тут сидить Мішина мама”.
Мама запитує мене:
– Мойше, ти танцюєш краще за всіх, тобі більше всіх плескають, а чому всім носять квіти, а тобі не носять?
– Мама, – кажу, – у нас немає родичів.
– А хіба це не народ носить?
– Ні. Родичі.
Потім я приходжу додому. У нас була одна кімнатка, залізне ліжко стояло навпроти дверей. Бачу, мама з головою під ліжком і щось там шурує. Я кажу:
– Мама, вилазь негайно, я дістану, що тобі треба.
– Мойше, – каже вона з під ліжка. – Я бачу твої ноги, отож, зроби так, щоб я їх не бачила. Вийди.
Я відійшов, але все бачив. Вона витягнула мішок, з нього вийняла старий валянок, з нього – ганчірку, у ганчірці була пачка грошей, перев’язана мотузкою.
– Мама, – кажу, – звідки у нас такі гроші?
– Синочку, я зібрала, щоб тобі не довелося бігати й шукати, на що поховати матусю. Гаразд поховають і так.
Увечері я танцюю “Раймонда” Абдурахмана. У першому акті я влітаю на сцену у шикарній накидці, в золоті, в чалмі. Раймонда грає на лютні. Ми зустрічаємося очима. Зачаровано дивимося один на одного. Йде завіса.
Я фактично ще не танцював, тільки вискочив на сцену. Після першого акту адміністратор подає мені розкішний букет. Квіти передавали адміністратору і говорили, кому вручити. Після другого акту мені знову дають букет. Після третього – теж.
Я вже зрозумів, що все це – матуся
Спектакль йшов у чотирьох актах. Значить і після четвертого будуть квіти. Я віддав адміністратору все три букети і попросив у фіналі подати мені відразу чотири. Він так і зробив. У театрі говорили: подумайте, Есамбаєва закидали квітами.
На другий день матуся прибрала зів’ялі квіти, вийшло три букети, потім два, потім один. Потім вона знову купувала квіти.
Якось мама захворіла і лежала. А мені дають квіти. Я приношу квіти додому і кажу:
– Мама, навіщо ти вставала? Тобі треба лежати.
– Мойше, – каже вона. – Я не вставала. Я не можу встати.
– Звідки ж квіти?
– Люди зрозуміли, що ти заслуговуєш квіти. Тепер вони тобі носять самі.
Я став провідним артистом театру Киргизії, отримав там усі нагороди. Я люблю Киргизію, як свою Батьківщину. До мене там поставилися, як до рідної людини.
Незадовго до смерті Сталіна мама від своєї подруги Есфір Марківни дізналася, що готується виселення усіх євреїв. Вона прийшла додому і каже мені:
– Мойше, як чеченців нас вислали сюди, як євреїв нас виселяють ще далі. Там вже будують бараки.
– Мама, – кажу, – ми з тобою вже навчилися їздити. Куди вишлють, туди поїдемо, головне – нам бути разом. Я тебе не залишу.
Коли помер Сталін, вона сказала: “Тепер буде краще”
Вона хотіла, щоб я одружився з єврейкою, донькою одесита Пахмана. А я полюбив вірменку. Мама говорила: “Скажи, Мойше, вона тебе годує?” (Це було ще у роки війни).
– Ні, – кажу, – не годує.
– А от якби ти полюбив доньку Пахмана…
– Мамa, у неї худі ноги.
– А обличчя яке гарне, а волосся… Подумаєш, ноги йому потрібні.
Коли я одружився з Ніною, то не можу сказати, що між нею і мамою виникла дружба.
Я почав викладати танці в училище МВС, з’явилися гроші. Я купив мамі золотий годинник з ланцюжком, а Ніні купив білий металевий годинник. Дружина каже:
– Мамі ти купив з золотим ланцюжком замість того, щоб купити їх мені, я молода, а мама могла б і прості носити.
– Ніна, – кажу, – як тобі не соромно. Що хорошого мама бачила у цьому житті? Нехай хоч порадіє, що у неї є такий годинник.
Вони перестали розмовляти, але ніколи одна з одною не лаялися. Один раз тільки, коли Ніна, підмітала підлогу, вийшла зі сміттям, мама сказала: “Між іншим, Мойше, ти міг би одружитися краще”. Це єдине, що вона сказала в її адресу.
У мене народилася донька
Мама брала її на руки, клала між своїх великих грудей, пестила. Донька дуже любила бабусю. Потім Ніна з мамою самі розібралися. І мама мені каже: “Мойше, я ось дивлюся за Ніною, вона таки непогана. І те, що ти не одружився з донькою Пахмана, теж добре, вона розпещена. Вона б за тобою не змогла все так робити”. Вони з Ніною стали жити дружно.
Батько за цей час вже змінив кількох дружин. Жив він недалеко від нас. Мама каже: “Мойше, твій батько привів нову. Піди подивися.” Я йшов.
– Мама, – кажу, – вона така страшна!
– Так йому й треба.
Померла вона, коли їй був 91 рік. Сталося це так. У неї була сестра Мира. Жила вона у Вільнюсі. Приїхала до нас у Фрунзе. Стала запрошувати маму погостювати у неї: “Софа, приїжджай. Миша вже сімейна людина. Він не пропаде місяць-другий без тебе.
Як я її відмовляв: “Там же інший клімат. У твоєму віці не можна!” Вона каже: “Мойше, я погостюю трохи й повернуся”. І вона поїхала і більше вже не приїхала.
Матуся була дуже доброю людиною. Ми з нею прожили чудове життя. Ніколи не потребували мого батька. Вона замінила мені рідну матір. Будь вони зараз обидві живі, я б не знав, до якої першої підійти та обійняти.
Махмуд Алісултановіч Есамбаєв (1924-2000) – радянський артист балету, естрадний танцівник, актор. Народний артист СРСР (1974). Герой Соціалістичної Праці (1984).
Літературний переклад – Маруся Фріман
