Проректорка УКУ Софія Опацька про те, чому кожен з нас має розвінчувати міфи російської пропаганди, та закликати світ до дії!
“Від початку повномасштабного вторгнення росії на територію України в межах роботи щодня доводиться спілкуватися з десятками іноземців, які не можуть зрозуміти, чому росія напала на Україну, ми ж наче братні народи?
Цей наратив (як і багато інших брехливих месиджів) росія успішно розвивала та застосовувала десятки років у Західному світ, не в останню чергу завдяки величезній фінансовій підтримці так званих russian studies у престижних університетах світу. Завдання кожного з нас нині розвінчувати ці міфи, попри брак ресурсів та втому. Завдання світу — нарешті почути Україну!”, — каже Софія Опацька проректорка УКУ, декан засновниця Бізнес-школи УКУ
Софія Опацька підготувала для вас перелік найчастіших запитань від іноземців про війну в Україні та як можна на них відповідати, аби закликати світ до дії!
1. Чому путін все це робить?
Українську історію складно переповісти іноземцям за кілька хвилин, не втративши іхньої уваги. Напевно, від 2 квітня таким промовистим образом нашої історії та ставлення росії та росіян до України стали Буча, Ірпінь, Бородянка (ні ми, ні світ ще не уявляємо масштабів трагедії та російських злочинів у Маріуполі). Таких винищень ми за свою історію як нація переживали багато разів, і тільки зараз іноземці побачили цю трагедію так близько.
Найкоротшим поясненням, яке промовляє до іноземців, є те, що нині путін воює не просто з Україною, а воює з Заходом і західними цінностями в Україні. Людська гідність, свобода слова, громадянське суспільство, вільна економіка і навіть повага до права власності — все це не само собою зрозуміле, це є уособленням вільного суспільства загалом. І саме за це зараз вмирають сотні й тисячі українців.
2. Чи ви працюєте і як ми вам можемо допомогти?
Що довше триває війна, то більше життів вона знищує, тим більшу гуманітарну, економічну, інфраструктурну катастрофу вона спричиняє, і тим складнішою буде відбудова країни. Тому допоможіть нам виграти цю війну швидше. Відкиньте свої пацифістичні настрої та допоможіть, перш за все, нашій армії. Українській армії потрібна зброя, захист і найкраще військове оснащення. Лише після цього йде гуманітарна допомога, підтримка і зрозумілі чіткі правила для біженців. Не забуваймо, що допомогти можна також українській освіті.
3. Що з бізнесом? Він знищений?
Багато є знищено і багатьом доводиться розпочинати з нуля. На додаток, ті, у кого бізнес на територіях, де на разі не ведуться бойові дії, або ті, хто встигли перенести свої підприємства, мусять бути відкритими до зміни всього: географічного розташування, бізнес-моделі, що і як продається, в чому ціннісна пропозиція.
При цьому багато хто зміг навіть з укриттів наростити свою діяльність. Кожна третя українська компанія думає про можливості для експорту. Тому допоможіть українським компаніям, бо це також спосіб підтримати Україну: своєю мережею, першим замовленням або рекомендацією!
4. Чого війна вас навчила?
Як бути життєствердними. Ми побачили справжні цінності людей — те, у що вони вірять на ділі. Усе стало чорне або біле. В багатьох є розчарування, зокрема у певних лідерах, в західних партнерах, часом у колегах. Певним принципом для мене стала фраза Мартіна Лютера Кінга: «Врешті-решт, ми будемо пам’ятати не слова наших ворогів, а мовчання наших друзів».
Криза, а війна особливо, пробудила в людях людяність та інший рівень взаємодії. Ми бачимо багато прикладів як колишні конкуренти об’єднуються, невідомі один одному люди допомагають вже не перший тиждень.
5. Як у 21 столітті міг статися геноцид у центрі Європи?
Початок війни у центрі Європи показав масштабну кризу лідерства на міжнародному рівні. У світі склалася така дипломатія, коли лідери не хочуть приймати складних рішень і не готові брати на себе відповідальність.
«Коли ми дивимося на ваш героїчний спротив, ми не уявляємо, якими б були наші рішення та дії», — кажуть мої колеги. У Європі досі немає усвідомлення того, що геноцид нації не готується за день, тиждень чи місяць. I розуміння того, що всі дозволяли путіну сидіти за одним столом впродовж 22 років — також приходить заповільно для нас, українців. За це ми платимо щодня ціною нашого життя…
