Говорять, що красива молодість дана багатьом. Адже, тоді людина молода, красива, енергійна. А от така ж насичена старість дається лише обраним. І як цей вибір робить матінка-природа зрозуміти дуже важко.
Якось Володимир Познер отримав лист від своєї американської знайомої Філліс Шлоссберг:
«Моя давня подруга написала мені про свою старість, і я задумалася: а чи стара і я? Тіло моє іноді говорить: так, стара, але серце не погоджується! Я б теж не хотіла повернутися в свої молоді роки. По-моєму, цей її лист дуже точно підводить підсумок життя».
Ось він, це лист:
«Днями одне юне створіння запитало мене, як бути старою. Я дещо розгубилася, бо не вважаю себе старою. Побачивши мою реакцію, воно страшно злякалося. Але я сказала, що питання цікаве, що я обдумаю його і повідомлю свої висновки.
Старість, вирішила я, це дар. Сьогодні я, мабуть, вперше в житті стала тією людиною, якою завжди хотіла бути. Ні, мова не про моє тіло, звичайно! Іноді це тіло викликає у мене відчай – зморшки, мішки під очима, плями на шкірі, відвислий зад. Часто мене шокує та стара, що поселилася в моєму дзеркалі, – але переживаю я недовго.
Я б ніколи не погодилася обміняти моїх дивовижних друзів, моє чудове життя, мою улюблену сім’ю на меншу кількість сивого волосся, на плоский підтягнутий живіт.
У міру того як я старію, я стала до себе добрішою, менш критичною. Я стала собі другом. Я себе не картаю за те, що з’їла зайве печиво, за те, що не застелила ліжко, за те, що купила цю ідіотську цементну ящірку, яка мені абсолютно не потрібна, але яка надає такий авангардний відтінок моєму саду.
Я маю право переїдати, не прибирати за собою, бути екстравагантною. Я була свідком того, як багато – занадто багато – дорогих мені друзів занадто рано покинули цей світ, ще не зрозумівши, не зазнавши велику свободу, яку дарує красива молодість та добра старість.
Кому яке діло, якщо я читаю до четвертої години ранку і сплю до полудня? Я сама з собою танцюю, слухаючи чудові мелодії п’ятдесятих років, і, якщо мені іноді хочеться поплакати над минулою любов’ю, що ж, поплачу.
Я пройдуся по пляжу в купальнику, який ледве утримує розповніле тіло, якщо захочу, я кинуся в океанську хвилю, незважаючи на повні жалю погляди з боку юних істот, одягнених (роздягнених?). В бікіні. Вони теж постаріють.
Іноді я буваю забудькуватою, це правда. Втім, не все в житті гідне того, щоб його пам’ятали. А про важливе я згадаю.
Звичайно, за ці роки моє серце було розбите не раз. Як може не розбитися серце, якщо ти втратив кохану, або коли страждає дитина, або навіть коли улюблену собаку збиває машина?
Але розбиті серця і є джерело нашої сили, нашого розуміння, нашого співчуття. Серце, яке ніколи не було розбите, стерильне і чисте, воно ніколи не пізнає радості недосконалості.
Доля благословила мене, давши мені дожити до сивого волосся, до часу, коли мій юний сміх назавжди закарбувався глибокими борознами на моєму обличчі. Адже, скільки ж людей ніколи не сміялося, скільки померло раніше, ніж змогло покритися інеєм їхнє волосся?
Я можу сказати «ні» абсолютно щиро. Я можу сказати «так» абсолютно щиро. У міру того як ти старієш, все легше бути щирим. Ти менше дбаєш про те, що інші думають про тебе. Я більше не сумніваюся в собі. Я навіть заробила право помилятися.
Отже, у відповідь на твоє питання, можу сказати: мені подобається бути старою. Старість звільнила мене. Мені подобається та людина, якою я стала.
Я не буду жити вічно, але, поки я тут, я не стану гаяти часу на переживання з приводу того, що могло статися, але не сталося, я не стану переживати з приводу того, що може ще статися.
І я буду їсти солодке на третє кожен Божий день».
Прочитавши цього листа, відкривається істина того, чому приходить старість, чому вона дається лише обраним. Адже, красива молодість дана багатьом. А от довгі роки щасливого життя, роки, коли волосся сиве, а обличчя в зморшках, але серце ще таке молоде, даються не всім в дар від природи чи вищих сил.
—
Історія знайдена на просторах мережі. Літературний переклад Наталі Лаврик.
