“Наша сім’я вижила тільки завдяки бабусі Шарлоті”. Такими словами розпочинає свою розповідь про блокаду Ленінграду в 1942 році відома артистка Аліса Фрейндліх.
“Вона померла в ешелоні, коли їй було всього лише 68. Акцентую на тому, що “всього лише”, бо я нині вже набагато більше прожила, ніж вона”, – говорить актриса.
Бабуся Шарлота врятувала нашу родину. Це мама мого тата. Лише завдяки її німецькій дисципліні ми й вижили. Голодної зими 1941-1942 року жителям Ленінграду видавали лише по 125 грамів хліба на всю добу. Дехто похапцем з’їдав відразу і помирав, бо їсти більше не було чого. А от бабуся все контролювала і видавцем давала нам норму. Отримавши хліб, вона його ховала у шафі, замикаючи ключем, а видавала по крихті у певний час.
Я й досі пам’ятаю, як малою благала стрілку годинника пришвидшитися до того часу, коли буде видача того шматочка. Неймовірно хотілося їсти.
Більшість людей навіть не уявляли, що доведеться витримати. Бо всі думали, що Червона армія скоро нас врятує. Був випадок, коли наша сусідка попросила бабусю Шарлоту ложку манної крупи для свого дитяти. Бабуся без сумнівів віддала, навіть не говорячи, щоб сусідка повернула борг.
Люди вмирали не лише від голоду, а й від холоду. У нас тепло підтримувала буржуйка і весь час пили чай, що кипів в самоварі. Щоправда, то була не справжня заварка. Чай готували з кориці, гвоздики, а воду колотили з содою або лимонною кислотою. Це називалося ситро — ласощі ленінградської блокади. Холодець варили з клею…
Мились снігом. У нас було завдання — наносити в дім снігу, розтопити, бабуся його закип’ятить. І таким чином приймали ванни. Милися часто, бо намагалися себе не запускати. Адже, під час блокади — це вірний шлях до смерті.
Другої зими трохи полегшало. Бо до Ленінграда таки почали завозити продукти із “Великої землі”. А от мені психологічно було дуже важко, бо бабусі вже не було поруч. Оскільки вона німкеня за походженням, то її вислали до Сибіру. Там вона і померла у віці 68 років.
… Бабусю проводжала лише мама. Пайкою, яку видали бабусі, вона поділилася з нами. Це останній момент з пам’яті про мою бабусю. Скоро після того, як забрали бабусю, я захворіла. Мама сиділа біля мене, тому не вийшла на роботу на гільзовий завод. Її звільнили, і ми залишилися без карток на продукти.
Здавалося, що виходу немає. Але доля таки влаштувала нам порятунок. Колись давно моя мама вигодувала груддю чуже дитя, бо в рідної матері не було молока. От цей батько і допоміг матері влаштуватися в ясла бухгалтером. Разом з мамою в ясла ходила і я, хоча було мені вже 8 років. Від перевірок, які були в садочку, мене просто ховали.
Скільки минуло часу, а війна не вийшла з мене. Моїм нащадкам важко зрозуміти, що я пережила. Коли бачу, що в тарілці залишається їжа, то кажу онукові, щоб доїв і взагалі, щоб брав стільки, скільки зможе з’їсти.
Йому такі зауваження не подобаються. Думає, що я прискіпуюся до нього. А я розумію, що йому не під силу оцінити цей шматочок, який в інші часи міг когось врятувати.
Аліса Фрейндліх згадує: “Наша сім’я вижила тільки завдяки бабусі Шарлоті”. І, коли вона вже сама бабуся, то теж оберігає свого онука, як може.
—
Аліса Фрейндліх “Безсмертний барак”. Літературний переклад — Наталії Лаврик.
