Нещодавно у нас вийшов текст, де з точки зору психології розбиралося те, що ми зараз відчуваємо. І там була одна, як мені здається, важлива штука. Що б ми зараз не робили, це може здатися недостатнім чи малозначущим. Тому що є лише одна глобальна мета — перемога у війні. І поки що жодні зусилля жодного з нас не призводять до того, що цю задачу виконано. Тому є певне розчарування від себе.
Але штука в тому, що ця величезна перемога складається з купи дрібних переможеньок. Із влучного пострілу, з доставленої гуманітарки, з загашеної пожежі, з вилікованої людини, зі скарги на пропагандистський канал, з робочої зміни на заводі, з перекинутих на правильний рахунок 100 грн, із купленого для сусідки батона. І без цих малих успіхів нічого великого не буде.
Мені здається, зараз важливо робити навіть просто те, що вмієш. Тому що на війні це також може бути перемогою.
Наприклад, у Сквоті був концерт. Гурт Фолкулака вийшов на сцену і заспівав. Було багато людей і, здається, для всіх це було важливо — побувати на концерті в ще недавно напівоточеному Києві. У Києві, де досі регулярно виють сирени.
А ще на вході стояла банка для пожертв — збирали на спецавтомобіль для медиків-госпітальєрів. Після концерту все підрахували — виявилося, що люди накидали та надіслали понад 50 тис. грн. А потім згадали, що є ще пожертви на PayPal і ще якісь штуки, порахували заново — і вийшло, що насправді зібрали 153 тис. грн. За пару годин концерту.
Все тому, що люди просто зробили те, що вміють найкраще. Музиканти — виступали. Бармени — наливали чаї та кави. Таксисти — привозили та відвозили людей, аналізуючи по дорозі геополітику.
Якщо ти вмієш щось, що радикально наближає перемогу, і маєш на це сили — роби. Якщо ні, то роби те, що можеш. Якщо нічого не можеш — не страшно, війна все ж таки. Тоді просто не заважай тим, хто щось робить.
І не дорікайте. Після перемоги можемо призначити особливу дату, коли всі пересваримося. Цікавий буде день.
А поки давайте просто влаштуємо багато-багато дрібних перемог.
І одну дуже-дуже велику.
