Так вийшло, що мама чоловіка жила з нами. Її старша дочка, Ганна, обдурила свою матір під час здавання квартири. Залишити Тамару Михайлівну на вулиці ми з чоловіком не змогли.
У нас вдома свекруха почувалася зайвою. Вона боялася зайвий раз вийти з кімнати, поїсти її доводилося витягувати мало не силою. Тамара Михайлівна — інтелігентна скромна жінка, ми з нею завжди ладнали. Тож особисто я у спільному проживанні проблем не бачила. А їй було незручно жити із нами.
Вона постійно намагалася дати нам гроші зі своєї й так невеликої пенсії:
— Ось, за оренду трошки, візьми, — раз на місяць мама чоловіка тицяла мені конверт.
Я відмовлялася. Я вважала, що мамі чоловіка гроші потрібніші. Тим паче ми не бідували. З нашого боку ніколи не було жодних натяків ані на оплату квартири, ані на купівлю продуктів. Я вважаю, це свинство — брати гроші з такого близького родича. Тим більше вона виростила мого чоловіка і виховала його доброю людиною.
А Тамара Михайлівна так не могла:
— Мені незручно, що я сиджу у вас на шиї. І що вам заважаю, у вас своя сім’я.
Поки ми з чоловіком були на роботі, а донька у школі, Тамара Михайлівна цілими днями прибиралася і все надривалась. Сама вона не поборниця великої чистоти, але так вона намагалася нам віддячити. Я її постійно просила, щоб вона себе не перенапружувалась, але все було марно.
У туалет свекруха теж не могла пройти, коли всі в будинку. Вона терпіла до останнього, а в її віці це неприпустимо. Розмови та умовляння ні до чого не привели:
— Я в гостях і поводжуся відповідно. Ви не можете мені нічим дорікнути, — уперто стискала губи свекруха.
Тоді ми з чоловіком вирішили її переселити. Ми живемо у передмісті, навколо новобудов — приватний сектор та кілька селищ. В одному з них продавався невеликий будинок — одна кімната, кухня, санвузол.
Маленький будинок із панелей, зверху обшитий сайдингом, виглядав досить симпатично.
Упорядкований, що важливо для людини пенсійного віку, — газ, каналізація, електричне опалення та водопостачання. Ділянка 6 соток з різними посадками.
І ціна була досить адекватною. Порадившись із мамою чоловіка, рішення було прийнято: беремо.
Частина грошей у нас була, половину взяли у кредит. Переїзду Тамара Михайлівна зраділа. У неї на очах стояли сльози, вона навіть перепитала:
— Це мені? Це мій дім? Правда?
Почувши позитивну відповідь, вона розплакалася від щастя.
Вона поривалася обійняти сина, обійняти мене, затискати онучку. Вона навіть трохи підстрибувала від нетерпіння. Ми перевезли її речі, Тамара Михайлівна обходила свої володіння:
— Тут огірочки будуть, там полуницю висаджу. Варення буде — язики проковтнете!
Вона скомандувала, як розставити меблі, і розклала речі. Ми відкланялися, отримавши чергову порцію подяк та запрошення в гості.
Будинок було оформлено на чоловіка.
— Бракувало ще щоб Анька прийшла свою долю вимагати. Так буде краще, — погодилася Тамара Михайлівна.
Аня дізналася про переїзд своєї матері не одразу, а приблизно через пів року. Захопленої квартири їй здалося мало, і вона приїхала до Тамари Михайлівни набиватись у спадкоємиці.
Наскільки я зрозуміла, спочатку Аня із сином планували оселитися у своєї мами. Але, на щастя, розміри будинку не дозволяли їм розташуватися з комфортом: якщо для однієї людини кімнати 15 квадратів цілком достатньо, то вжитися на них утрьох — досить проблематично.
Материнське серце відхідливе. Якого б болю не завдавали діти, ми все одно їх любимо. Тамара Михайлівна раділа візиту доньки, яка привозила їй онука. Приїжджала Аня до мами доти, доки не дізналася про те, що будинок моїй свекрусі не належить.
Зрозумівши, що нічого ловити, що нічого вона більше від матері не матиме, Аня зникла так само стрімко, як і з’явилася.
Тамара Михайлівна з головою пішла у городні турботи: щось садила, підгортала, випалювала бур’яни. Свіже повітря йде їй на користь — пенсіонерка розцвіла.
У моїй історії немає драми чи нахабства. Просто потрібно ставитися до людей так, як хочеш, щоб вони ставилися до тебе. Тамара Михайлівна мене прийняла, я жодного разу в житті не чула від неї жодного поганого слова.
І коли настала наша з чоловіком черга відплатити цій чудовій жінці за добро, ми це зробили. В міру своїх сил, звісно.
