Хоч Польща країна насправді чудова. Та плаче там жінка, бо хоче додому…
Житло надали, допомоги багато. А діти питають щоденно про тата.
В Іспанії тепло, бо південь Європи. Але всі думки про холодні окопи.
В Німеччині пиво, в Італії- кава «Коли вже додому?» – питання до мами.
Одна десь у Бельгії, наче б то рада. Тут друзі і вафлі, тут смак шоколаду.
Та сумно щовечора, бо аксіома: На світі найкраще буває удома!
Румунія також доволі привітна. Тут ціла родина, бо багатодітна.
Здається живіть, що для щастя ще треба. А їм би додому, під мирнеє небо…
Хтось навіть осів, повертатись не буде. Хоч знає, суспільство, за «зраду» засудить.
Бо людям, на жаль, дуже часто здається. Що всім, окрім них, дуже легко живеться.
А що на душі, то ніхто не спитає. У того, хто дім свій навік покидає.
А рішення те дуже важко дається. Бо серце, воно з Батьківщиною б’ється.
У Франції смачно, у Чехії чисто. Весна в Нідерландах доволі барвиста.
В Литві прохолодно, але добрі люди. Проте, як удома, ніде вже не буде…
Не радують щирі усміхнені лиця. В красивій, чужій європейській столиці.
Бо хочеться в батьківську хату, на ґанок. І фірмовий мамин пиріг на сніданок.
В обійми коханого теплі і щирі. І хочеться в спокої, хочеться в мирі.
Прожити до старості… Бо аксіома: Ніде на землі не буває, як вдома.
Юлія Олефір
