Мати чоловіка: «Твоя родина потребує допомоги. Ти маєш нам допомогти!»

131

Суботній ранок. Чоловік звалив до мами допомагати. Адже вона сама не може холодильник розморозити. Повернувся він підозріло швидко, ще й не один.

— Господиню! Приймай гостей! — почула я крізь сон голос Лідії Микитівни.

“Ну які чорти її принесли?” — приречено подумала я і вилізла з-під теплого пледа.

Мама чоловіка була не єдиною гостею, у неї з-за спини виглядали зацікавлені мордочки племінників. Чоловік похмуро мовчав, винувато дивлячись на мене.

— Не юрмимося, проходимо, проходимо! — скомандувала свекруха онукам.

— Олегу, сходи, допоможи вантажникам, так швидше буде — адже у них оплата погодинна, телитимуться до вечора.

Племінники розбіглися квартирою, чоловік пішов. Свекруха ласкаво обняла мене за плечі й сказала:

— Ходімо, дитинко, поговоримо.

Мій сонний мозок судомно розумів: племінники, поява свекрухи, якісь вантажники. Логічно зв’язати все це в мене не вийшло, тому я слухняно побрела за Лідією Микитівною.

На кухні вона поставила чайник і дістала чашки.

— Тобі чаю чи кави? — поцікавилася вона.

— Кави, — оторопіло відповіла я.

Підозріла поведінка свекрухи мене спантеличила — зазвичай вона зі мною взагалі не розмовляє, а якщо з її рота і вилітають слова, призначені для моїх вух, то вони, як мінімум, образливі.

— Що вам потрібно? — у лоб запитала я у Лідії Микитівни.

Відповісти вона не встигла — пролунав дзвін розбитого скла. Я схопилася і побігла до кімнати. Племінники, що розбили півметрову вазу, закидали уламки під ліжко.

— Припиніть негайно! Кроком марш у вітальню дивитись мультики. З дивана не вставати, доки не покличуть. Ясно? — рикнула Лідія Микитівна.

— Так, бабусю, — хлопці покинули місце злочину і пішли у вітальню.

Свекруха принесла віник із совком і почала прибирати уламки. У цей час відчинилися вхідні двері.

— Ліжко куди нести? — спитав незнайомий голос.

— Он туди — праворуч, у маленьку кімнату, — відповів чоловік чоловікові.

Я вискочила подивитися, що там за ліжко. Ліжко не було ліжком у прямому значенні цього слова. Це були запчастини від дитячого двоярусного ліжка, де спали діти Ксюші, сестри чоловіка. Ті самі діти, які п’ять хвилин тому розбили мамин подарунок.

— Мені хтось пояснить: що відбувається? — запитала я нарешті усвідомивши масштаб катастрофи, що насувається.

— Золотце, ти тільки не лайся. Племінники поки що у нас поживуть, Ксюшу в лікарню поклали, місяць-два вона там лежатиме. Мама з онуками не впорається, вони поки що у нас поживуть, — затараторив чоловік.

— У якій лікарні Ксюша лежить? У Пхукет? У нас що, лікарень немає, тепер у Таїланд їздять лікуватися? — з сарказмом запитала я.

— А ти звідки знаєш? — влізла свекруха.

Я знайшла телефон та відкрила профіль Ксюші в соцмережі. Фотографія тижневої давності — на борту літака, і останній тиждень щодня по 50 фотографій пальм, пляжу та Ксюшиної п’ятої точки у бікіні.

— У лікарні, так? — запитала я.

— Клас, я б сама так раз на рік із задоволенням лежала б.

— Вона покинула дітей, — тихо відповіла Лідія Микитівна.

— Знайшла хмиря за гроші, речі зібрала і кинула, залишивши записку. Ось, прочитай, — свекруха простягла мені листок із каракулями.

— А брехати навіщо? — поцікавилася я.

— Сподіваємось, що схаменеться і повернеться. Не хотіли сміття з хати виносити. Та й ти не погодилася б дітей Ксюшкіних притулити, — тяжко зітхнув чоловік.

— А хто сказав, що я взагалі погоджуся? — почувши мої слова, чоловік із матір’ю перезирнулися.

— Вони некеровані. Вони мені всю квартиру рознесуть. Хто відшкодовуватиме?

— Ти тільки про гроші й думаєш. Твоя сім’я потребує допомоги! Ти маєш нам допомогти! — з пафосом вигукнула Лідія Микитівна.

— Так? А з якого часу я стала членом Вашої сім’ї? Ви самі завжди говорили: я — ніхто, й звати мене ніяк. Що ніколи Ваша благородна родина не зійде до такої як я. Що у житті змінилося? Допомога потрібна стала? Попросили б — може, і не відмовила б. А особисто Вам, Лідія Микитівна, і Вашій гадюці-донечці я нічого не винна. Забирайте дитячий садок, командуйте вантажникам — нехай все виносять назад, — висловилася я.

— Рідна, ти не можеш… — почав чоловік, але я його перервала.

— Та хіба? І хто мені заборонить? Це квартира моїх батьків. І мені вирішувати, що я можу, а що я не можу. Може, тобі нагадати, що твої мати та сестра кілька років змішують мене з брудом? Що вони ходить сюди як до себе додому? Що Ксюша вчила своїх дітей посилати мене матюком і весело сміялася, коли вони це робили? Ні! Вони тут не житимуть. Зрештою, у них, крім бабусі, є ще й батько. Розмову закінчено. У Вас 10 хвилин, щоб забрати дітей, їхні речі й піти. Час пішов!

Чоловік, який пішов проводити матір та племінників, так і не повернувся. Він надіслав повідомлення, що розчарувався у мені. Та й ч*рт із ним та його… сімейкою. Повинна я, бачте. Кому винна — тому прощаю.

Поділіться коментарем