Кажуть, що Бог дивиться на людей очима собак. Зараз він дивився очима маленького переляканого цуценяти, викинутого на дорогу.
– Скажи дякую, що не вбив. Нічого, як-небудь виживеш.
Щеня дивився як розгортається автомобіль. Його обдало вихлопним газом. Вереск коліс по асфальту і нікого не стало. Бігти за автомобілем не хотілося. Це був не його господар.
Його господар з’явився всього кілька місяців тому в розпліднику, де було тепло і була мама — велика і пухнаста. А по всьому вольєру носилася весела пухнаста ватага братів та сестер.
Він одразу впізнав, що ця людина його господар — по іншому і не могло бути. Чоловік присів навпочіпки та простягнув руку. Щеня у відповідь тут же піднявся на задні лапи та облизав йому ніс. Це була любов з першого погляду. Коли великий чоловік забирав його, він навіть не озирнувся на свій вольєр, в якому народився.
Почалося щастя, довжиною у два місяці — ціле життя! Ця життя було сповнене іграми та прогулянками. Господар іноді був суворим, але частіше він був люблячим і ласкавим. Коли він повертався додому, у нього завжди було щось смачне для маленького друга. І вони відразу йшли гуляти — це було так весело!
Вечорами чоловік гладив його по голові та обіцяв, що скоро почнеться відпустка і вони поїдуть в гори. А поки щоранку господар ішов на роботу і щеня починало його чекати. Це були довгі години очікування і туги, які закінчувалися щасливою зустріччю.
Якось чоловік не повернувся з роботи. Щеня прочекало його кілька днів, голодне і перелякане.
А потім до будинку увійшли чужі люди та щеня зрозуміло, що щось сталося. Вони ходили по квартирі, чіпали речі господаря і голосно перемовлялися. А потім цей чужий чоловік взяв його за шкірку, виніс з квартири та привіз сюди, на трасу.
Песик залишився один. Йому було самотньо і дуже страшно. Добрий улюблений господар залишився десь в минулому житті. Так само як і мама, тепла і любляча. Малюк підняв голову і вперше за його недовге собаче життя гірко заплакав.
Куди йти — цуценя не знало. Тому він просто побрів вздовж дороги в ту сторону, звідки його привезли. Темніло. Машин ставало все менше. Люди поспішали додому і не бачили, як бреде вздовж дороги цуценя. Одного разу автомобіль проїхав так близько, що мало не зачепив малюка. Песик злякався і кинувся у бік лісу, що тягнувся вздовж дороги. Там стало ще страшніше.
А потім він втомився і вирішив прилягти. Почався сніг. Білі пластівці летіли з неба і покривали дорогу і ліс рівною пухнастою ковдрою, яка так нагадувала мамину шерсть. Захотілося заритися в цю шерсть, знайти теплий сосок, який пахне молоком і заснути.
– Не спи, замерзнеш!- пролунав голос господаря. Звідки лунав цей голос — було незрозуміло. Але песик знову піднявся і пішов…
Він поневірявся так вже кілька днів. Він ледве пересував ноги від голоду. Один раз його винесло на заправну станцію. Але коли він сунувся в бік дверей, з-за якої чимось дивовижно пахло — його грубо відкинув чобіт охоронця.
– А ну пішов звідси!
Він намагався, виляючи хвостиком, довести, що наміри у нього самі мирні. У відповідь його знову боляче зацідили у бік. Довелося з вереском відбігти.
– Що там? – запитав чийсь голос.
– Бродячий пес лізе до магазину,- ліниво відповів охоронець.
– Так прибий його. Розвелося, розумієш.
– Стріляти чи що?
– Навіщо стріляти. Інші способи є.
Цуцик слухав цю розмову, стоячи осторонь. Йому здавалося, що, можливо, людина, не цей, а той інший. Який говорив з-за дверей, де все так смачно пахло, дасть йому якоїсь їжі. А можливо, пустить в середину.
Тому коли інший чоловік вийшов і покликав його, малюк довірливо сунувся ближче, помахуючи обрубком хвостика.
Несподівано рука, яка манила цуценя, зробила спробу його схопити. Щеня від несподіванки хапнув руку за палець.
– Він вкусив мене! – заволав чоловік. – Убий цю тварюку!
Щеня помчав у бік лісу. Ззаду щось гримнуло, а потім ще раз. Несподівано плече вибухнув болем. Це був ковзний постріл, але він зачепив цуценя.
Він брів далі по дорозі. Йому було дуже боляче, і на асфальт падали краплі крові. Але він продовжував йти. Зупинятися не можна. Вірити нікому не можна. Потрібно йти до господаря, він допоможе і заспокоїть.
Повз проносилися автомобілі та нікому не було справи до брудної закривавленої грудки шерсті, яка бреде повз.
Він ліг. Йти не було сенсу.
Несподівано поруч загурчали колеса автомобіля. Зовсім поруч.
– Мама, дивись щеня. Він помирає?
– Ще ні. Але йому дуже погано. Хто ж так тебе, малюк?
Малюк відкрив очі та слабо ворухнув хвостом. Господар? Ти?
Далі була темрява. І лише коли він ненадовго прийшов до тями, зрозумів, що лежить на чомусь м’якому і чиясь тепла рука гладить його по шерсті. Він зробив спробу лизнути цю теплу руку.
Кажуть що Бог дивиться на людей очима собак. Треба пам’ятати про це, коли бачите цей погляд, що шукає людської любові.
—
Літературний переклад – Ірина Подгурська
