Коли прощення не лікує рани, то чи варто до нього прагнути? Історія однієї дитини відкриває завісу суспільного стереотипу про те, що ми маємо навчитися прощати. А чи нам самим стане від цього легше? Чи переживемо ми біль самого процесу прощення того, хто тебе зрадив, спаплюжив і не оцінив. Це питання риторичне. А відповідь на нього — у кожного своя.
Вона не прагнула щасливого життя, бо хотіла викреслити весь той біль, що накопичився з роками. Але ці поняття разом не вживалися.
Ася ледь знайшла сили, щоб відчути прощення до тих, хто її народив і виховав. Намагалася з усіх сил, вишукуючи в собі сили, щирість та пояснення того, чому так сталося.
У постійних роздумах та аналізі ситуації, їй вдалося розгледіти іншу сторону її батьків. Не ту, яку вона знала — сильну владу, постійний тиск і беззаперечну правоту. А й розгледіла у цих постарілих людях безпомічність. Вона навіть уявила їхнє дитинство, їхні надії та сподівання. Біль та радість перед тим, як ці двоє стали страхом для неї.
Їй вдалося пробачити своїм батькам за своє нелегке дитинство. З відчуттям покинутості, самотності й тягою до суїциду через нерозуміння. Її жага помсти зникла, а рани перестали турбувати. А життя стало рівномірним і наповнене новими приємними відчуттями прекрасного навколо.
Але голос з середини, оте дитя, яке кривдили в дитинстві, протестувало. Йому не хотілося прощати все те, що довелося пережити в дитинстві. І доросла Ася відчула, що не може знову наступити на ті ж граблі. Та відчути той біль, що був у дитинстві нормою.
У душі вона зрозуміла, що заради себе вона має право не прощати. У неї з’явилися крила свободи й відчуття, що вона вільна. Лише після цього усвідомила, що може пробачати.
За цим прийшло кохання і любов.
Її батьки не розуміють, що таке бути відповідальним за когось. Що таке любити й каятися, коли винен. Але їй це під силу — вона готова понести відповідальність. За те, що накоїла, в чому помилилася. У неї достатньо сил, щоб попросити вибачення у сина. За те, що приділяла йому мало уваги. Не дослухалася до його почуттів та вибору.
А зараз, коли вона перебуває зі сторони “батьків”, говорить, що не обов’язково прощати батьків. Бо це рішення кожного, від якого залежить його майбутнє.
Суспільство встановило такі норми, що закликають нас дотримуватися однієї формули. “Треба все прощати”, іншого варіанту немає. Інакше тебе називатимуть жорстокою, черствою, бездушною людиною. Але слідуючи за цим принципом, невже ми маємо вибачити всім? Гвалтівникам, вбивцям, маніякам, які забрали та зруйнували чиїсь життя? Це ваш вибір, запам’ятайте.
Історія однієї дитини — це наочний приклад, як шлях до прощення може руйнувати ваше життя. А коли прощення не лікує, то може варто прийняти це за належне. За вашу другу сторону. Лише тоді відчуєте, як душа стане спокійно, розум світлим, а світ — прекрасним.
—
Автор — Ірина Єлецька, літературний переклад — Наталії Лаврик
