Як часто ми чуємо від своєї малечі: “Мамочко, ти полежиш зі мною?” А ми можемо навіть не звернути уваги на ці слова, бо справ вище голови — все треба встигнути. Але ж насправді історія про найважливіше, про ваші стосунки з дитиною, коли вона виросте, починається саме з таких слів.
Чи думали ви коли-небудь над тим, чому дорослі діти не охоче проводять з вами час? Так, ніби роблять це для галочки? А, можливо, вони просто відтворюють ставлення батьків до них в дитинстві. Коли нам теж було важко відкласти справи й просто почути, що хоче ця вразлива маленька людинка. Бо ж дитинство — це пора, яку називають не лише найкращою, а ще й найбільш вразливою для психіки людини.
Більшість із нас на перше місце ставить щоденні завдання — робота, дім, кар’єра і та сама турбота про дітей у вигляді нагодувати, одягти, відвести в школу на гуртки… А просто сісти й поговорити з дитиною часу немає. Або ж ми просто не знаємо, що це може бути головнішим за тарілку супу. Насправді діти потребують не стільки виховання, а скільки вашої турботи, ласки та розуміння.
А ви часто чуєте такі прохання від своїх дітей? Вас просять полежати з ними? Запитують, скільки разів ви прийдете до малечі в кімнату? Моїм дітям 10, 7, 6 і 4 роки. Коли заходжу у кімнату до свого семирічного сина перед сном, він запитує про одне. “Мамочко, ти полежиш зі мною?” І я сумую через те, що у більшості випадків я говорила йому: “Лише хвильку. Треба подивитися, чи сплять твої братики й сестрички. Помити посуд, ще трохи попрацювати й приготувати вечерю татові. Завтра я з тобою полежу”.
Звісно, що у кожного є свої “коронні” фрази. Але зміст вони мають один — відчепися, мені ніколи. Правда, неможливо всю ніч пролежати з дитиною. І розумію, коли лягаєш до неї на 10 хвилин, вона просять 20, на 20 – вона просять 40 і т. д.
Але історії, що трапилися у нашому районі змінили мою думку про цей чарівний вечірній час з дитиною. Ним треба насолоджуватися і цінувати.
Гірко про це писати, але наш друг помер уві сні. А за тиждень — семирічний хлопчик, який грався у себе на подвір’ї. Такі раптові смерті змусили мене задуматися, що “завтра” може і не бути…
І якщо син просить мене, щоб я прилягла біля нього, то я залюбки вмощуюся в його ліжечко. Розумію, що це найкраще проведення вечірнього часу, найважливіший момент для мене. Я радію з того, що мені син розповідає про те, як пройшов його день. Про те, чого інші семирічні хлопчики вже не говорять своїм матусям…
Одно разу каже: “Ма, я сьогодні був такою лапочкою. Аж огидно від цього. Правда ж, Мам?”
“Контрольну з математики написав краще за всіх у класі. Я ж молодець – вчив і мені вдалося це!”
“Я часто згадую нашу собачку. Коли в нас буде новий друг?”
“Під час реслінгу я допомагаю меншому братику, як ти й говорила. Він жалівся, що від швидкого бігу болить живіт. Я порадив бігти не так швидко. Я і був поруч з ним. Хоча бігти повільно — просто нудота!”
Мої батьки часто говорять мені, що одного разу наші діти виростуть. Та не захочуть проводити з нами багато свого часу. Мені від цього боляче. Як добре, що це буде не сьогодні. Бо цього вечора я полежу з дітками та почитаю їм казки… Я їм ще раз повторю, що вони в цю хвилину найважливіше, що є в моєму житті.
А через роки ці слова повернуться до мене. Коли попрошу свого 17-річного сина посидіти біля мене, він зробить це.
Це історія про найважливіше. Про слова, які треба говорити дітям. Про час, який варто приділяти тільки їм, а не справам на кухні чи роботі. Коли почуєте слова: “Мамочко, ти полежиш зі мною?” обов’язково скажіть – “Так, звісно, моє дитя…”
