«Просилася переїхати до дітей, а вони відмовляють…” Такими словами розпочинається історія однієї мами, яку не приймає до себе ні родина сина, ні родина доньки. Бідна жінка? Непутні діти? Вибрати один варіант досить важко, бо кожен із героїв цієї історії по своєму правий…
«Мені 67 років, живу сама. Чоловіка втратила вже давно. Й досі працюю, бо це мій єдиний порятунок, щоб не нудьгувати. Але живу як робот, все відбувається автоматично. Один день нічим не відрізняється від іншого, радості в сірих буднях ні на йоту…
Ні хобі, ні захоплень. Щоправда, нічим новим вже й не цікавлюся. Мабуть, через старість. Родині сина пропонувала, щоб переходили до мене з дітьми жити. Та, мабуть, невістці не хочеться ділити свій простір зі старушенцією.
Мені б дуже хотілося переїхати в родину доньки. Але там також своє “гніздо”, поруч бачити не хочуть. Я часто в них гостюю — зустрічають приємно. Як побуду в них, то так не хочу їхати до себе. Та мушу…
Можливо, поради психолога-консультанта, Аріни Липкіної, допоможуть знайти рішення цієї ситуації. Адже навіть людина у поважному віці, яка ще має сили, повинна жити повноцінно, мати якісь захоплення і радість життя.
“Варто проконсультуватися із неврологом, психологом чи психотерапевтом. Бо ознаки, коли немає ні захоплень, ні бажань їх знайти, свідчать про депресію”, – рекомендує психолог.
І додає, що у віці 67 років людина не має відчувати себе нікому непотрібною. А тим більше — називати себе старою. І діти, скоріше всього, не готові до змін у своєму житті. І питання того, що вони відмовляються жити спільно з літньою матір’ю, тут не головне.
“Жінці треба попрощатися з тими ілюзіями, які вона вигадала. Мовляв, їй буде краще жити з дітьми. А треба лише заповнити своє життя якимось захопленням, ввести традицію походу до театру чи кіно. Словом, не викидати себе з соціуму, а отримувати від нього новий досвід”, – вважає психолог.
Схоже, що думка фахівця досить слушна. Адже, якщо жінка у 67 років ще ходить на роботу, то вона має ще сили, щоб жити саме власним життям. Вона ще може приготувати собі їжу, самостійно сходити до магазину, заплатити комуналку. Крім того, що силою дітей не змусиш прийняти себе. Та й чи насправді є така необхідність? Бо жінка — не така вже й старушенція, немічна і безпорадна, якій вже не обійтися без допомоги дітей.
Просто дітям треба теж посприяти їй подолати той бар’єр, що збудувався у її житті. Показати похилій людині, що навколо неї є безліч цікавого для її віку. Допомогти жінці розширити свої буденні обов’язки, знайти якісь захоплення. Щоб людина похилого віку не замикалася в колі “дім-магазин-телевізор”. Просто підказати, чим їй можна зайнятися, куди сходити, що цікавого подивитися.
Адже дехто в такому віці ще тільки одружується і розпочинає жити. Інший знаходить хобі, яке й дарує смак життя. А хтось лише в цьому віці робить те, що планував ще в молодості.
Так уж салося, що жінка просилася переїхати до дітей, а вони не приймають. Може, ця історія однієї мами, близька багатьом? І дітям, і батькам… Як думаєте, може є рішення, щоб люди похилого віку не відчували себе самотніми? Особливо, після того, як віддали всі сили своїм дітям.
