Ця добра історія про те, що суєта марна, про те, що малесенький їжачок може бути дорожчим за матеріальні блага. І не все у світі вимірюється грошима. Є ще почуття, вчинки, які вартують більше, ніж золото. Головне — вчасно це зрозуміти.
“Батькові було сорок, сину Славіку — десять, а їжачку — зовсім мало… Хлопець притарабанив додому їжачка, закутавши його у своїй шапці. Підбіг до дивана, де тато поважно читав пресу. І щасливо закричав:
– Тату, глянь!
Тато відклав газету й обдивився це колюче створіння. Їжачок був маленький, кирпатий і такий милий. Батько й сам любив тварин, і вчив цьому сина.
– Гарний їжачок, просто красунчик. Де ти його взяв?
– Гуляв на подвір’ї, і мені його хлопчина один дав.
– Тобто, подарував? – перепитав батько.
– Та ні, на обмін. Він мені їжачка, а я йому — квиток.
– Що за квиток?
– Квиток в лотерею, — відповів Славко й умостив тварину біля дивану.
– Тату, його треба молоком напоїти…
– Почекай з годуванням! – пристожив тато. Де взяв лотерейний квиток?
– Придбав, — відповів син.
– Де?
– В одного чоловіка. У нього їх безліч — по 30 копійок просить… Йой, їжачок лізе! Хоче залізти під ліжко…
– Та почекай з цим їжаком! – рознервувався тато. – Як ти міг віддати квиток? А якщо він виграшний?
– Так, виграшний, – відповів хлопчина, дивлячись за тим, як повзає їжачок.
– Тобто, як це той хлопчик щось виграв? – поцікавився батько, покриваючись холодними краплями поту.
– Холодильник! – усміхнувшись, відповів Славко.
– Як це? – з тремтінням у голосі запитав тато. – Холодильник? Що ти таке верзеш? Звідки дізнався?
– Як звідки дізнався? Я ж його звірив з газетою. Перші три цифри зійшлися й решта — теж. Я ж умію перевіряти, батьку! Я ж не маленький, а дорослий вже!
– Дорослий, значить? – зашипів крізь зуби батько. Їжак від жаху згорнувся в клубочок. – Це такий дорослий, що виміняв їжака на холодильник?
– Я думав, що холодильник нам не потрібен, бо є… От їжачка ж — немає, — зі страхом в голосі відповів Славко.
– Геть мовчи, – скрикнув батько й зірвався з місця. – Де знайти того хлопчину?
– Він живе у домі поруч — Сеня звати, — зі сльозами вимовив син.
– Ідемо до нього! – вигукнув батько, схопивши їжачка голими руками. Швидко!
– Ні, не піду! Мені не потрібен холодильник, я хочу їжачка, — плачучи вимовив хлопець.
– Йдемо, телепень, — кричав батько. – Лише б квиток повернути — я тобі стільки тобі таких їжачків куплю…
– Ні, — ревів Славко. – Не купиш… Сеня і так не хотів віддавати їжачка, ледь домовився з ним…
– Мабуть, теж юний філософ! – єхидно зауважив батько. – Ану бігом!
Восьмирічний Сеня стояв посеред свого двору. Йому було лячно дивитися, як здоровенецький чоловік сунув на нього. В одній руці був Славко, в іншій — їжачок.
– Де квиток? – закричав батько до Сені. – Забирай свою колючку, а наше віддай назад.
– Його у мене немає! – тремтячим голосом відповів Сеня.
– Куди ти його подів? – кричав чоловік. – Вже встиг продати, малий барига?
– Паперового голуба зробив, — ледь промовив хлопець і почав плакати.
– Ось не хлипай, — намагався заспокоїти Сеню чоловік. – Не треба розпускати нюні…
– Тож, ти зробив з нього голуба? І де ж він, цей голубчик?
– Я почепив його на карниз… – промовив Сеня
– Де саме?
– Он там, на другому поверсі.
Батько зняв верхній одяг і подерся водостічною трубою. Діти не відводили з нього очей. Він двічі ледь не полетів вниз. Але таки дістав того голуба, що трохи розмок від вологи. Спустившись вниз, розгорнув його і вгледів, що дата випуску – 2 роки, як минула.
– Коли купляв ти цей квиток?
– Та, коли був ще в другому класі.
– І перевірив коли?
– Учора.
– Та це ж не той тираж… – хекаючи промовив батько.
– Ну й що з того? – відповів Славко. – Циферки ж сходяться…
Батько відійшов вбік й присів на лавці, важко опустивши голову. Серце калатало, а в очах темніло.
– Тату, — ти не переживай. Сеня каже, що їжачка нам віддасть…
– Дякую! – відповів батько. – Дякую тобі, Сеня…
Чоловік підвівся й почалапав додому. Йому так стало гірко, коли він зрозумів, що вже не повернути того часу, коли їжачок може стати дорожчим за холодильник.
Ця добра історія про те, що суєта марна, й не все вимірюється грошима… Як вважаєте?
—
Автор — Григорій Горін, літературний переклад — Наталії Лаврик.
