Це реальна історія бабусі з синім волоссям, яка мусить задуматися про своє життя. Ну і, можливо, про те, що вже час писати заповіт? Бо якраз в такий момент людина розуміє, як вона прожила життя, що реалізувала, а що так і залишилося нездійсненною мрією.
Вісімдесятилітня старенька з волоссям синього відтінку спокійно сиділа на прийомі у нотаріуса і безтурботно мотиляла ногами.
– З якого приводу звернулися до мене?
– Ну, так час заповіт вже написати.
– Без проблем. Пишіть.
Бабусечка вмостилася на кріслі та почала надиктовувати свою волю.
“Коли помру, хочу, щоб мій мозок віддали вченим для дослідів в НДІ. Коли відмовлятимуть, то повідомте, що за мене просила Клавдія Петрівна. Котиків моїх роздайте всім моїм друзям. Якщо друзів вже не буде в живих, то нехай котів успадковує мій син.
Мою домашню бібліотеку віддати у фонд місцевої бібліотеки. Але все ж таки рекомендувала б книги хоча б полистати. Бо кілька років тому я в одну з них поклала гроші, але забула, в яку саме. Сину ж заповідаю таке — моє тіло кремувати й розвіяти в Новій Зеландії…”
Нотаріус від здивування ледь не зомлів і перепитав.
– Де розвіяти прах?
– Де, де? – У Новій Зеландії…
– Але ж навіщо аж так далеко. Це ж так важко буде зробити вашому сину? Такі складнощі…
– Хм, це все заради нього. Це не складнощі — це робота без висмички. Сидить там днями, нікуди не їздить, по собі знаю. А тепер жалкую, що жила лише роботою. Адже, подорожі — це так приємно, скільки емоцій, скільки особистих змін в характері. Нехай трохи розвіється — впевнена, що після такої подорожі до офісу його вже не заженеш. Хочу після смерті показати йому, що є цікавіше життя. Сама ж цього в його віці не розуміла. Та й не хочу, щоб в землі мене черв’яки з’їдали. Все ж краще — полетіли до Зеландії…
– Так… – ледь промовив нотаріус.
Отож, — надиктовувала жіночка, — заповідаю разом зі мною спалити мою улюблену кицьку Машку. Так, як робили наші предки… Та, добре, пожартувала! Просто ви якось дивно поглядаєте на мене — от і вирішила розрядити обставини.
– Вдалося. А що ж з майном, яке маєте?
– Ой, ледь не забула. Житло і мотоцикл — сину. Щоправда, мотоцикла ще немає, лише вчуся на права. Але обов’язково куплю. А самокат нехай перейде до Степана Никифоровича, якщо раніше мене не приставиться. Бачу, що на мій оком поклав, бо свій розбив, коли врізався в дерево.
Бабуся пішла, а нотаріус вирішив зробити незаплановану перерву. Ніяк не міг відійти від почутого заповіту. Перечитав його ще кілька разів, щоб зрозуміти, що це не примарилося від утоми на роботі. Подивився на документи, які чекали свого виконання, і взяв телефон.
– Машуня, привіт! Давно хотів запитати, хочеш кудись гайнути в подорож. Я ж давно мріяв відвідати Африку…”
Ось так, чужий заповіт та реальна історія бабусі з синім волоссям змінила життя, у крайньому разі, двох людей…
—
Автор — Наталія Обухова, літературний переклад — Наталії Лаврик
