Наталія Бехтерєва — кандидат біологічних наук, радянська науковиця в галузі мозку, академік АН СРСР. Вихованка дитбудинку, яка змогла наблизитися до розуміння роботи мозку та того, як він робить наше життя щасливим чи нещасним.
Старість — це така ж молодість, тільки зі своїми правилами.
«Старість — така ж молодість, таке ж життя: людина хоче бути щасливою, зацікавленою у своєму житті, займатися чимось цікавим, спілкуватися — все те саме, що й у молодих». — Наталя вважала, що ритм життя дорослої людини, якщо вона хоче бути активною й задоволеною життям, не повинен сильно знижуватися у порівнянні з молодими, тоді й старість більше буде схожою на живу молодість: «У нас яка головна подія в житті? Пенсії. Старечі канікули, як називає їх один мій знайомий — ідея хороша, але люди не знають, що з цим усім робити — починають чахнути, не знаходять собі справи: у дітей свої справи, друзів добрих не всі мають, фінанси рідко дозволяють зробити щось цікаве та створюється відчуття, що життя минає — старість прийшла».
Наталія Бехтерєва, як нейрофізіолог, вважала, що проблеми завжди починаються з голови: «Закрадаються думки про старість, що життя добігає кінця, і так воно й трапляється», — говорила вона.
«Дорослій людині насамперед треба зрозуміти, що старість — таке ж життя, і щоб не перетворювати його на існування, треба щось робити: цікавитися новим, напружувати звивини, пробувати нові види активності, ставити плани та цілі. Поки мозок людини активний і його розумові ресурси спрямовані на вирішення якихось завдань — усе здорово, але як тільки цих завдань немає, мозок починає займатися самокопанням і буквально риє собі яму, — говорила Наталя. — Якщо доросла людина не може вигадати собі завдання — це трагедія. Адже почати можна з малого: хоч велосипед придбати, хоч книги хороші читати, хоч місце проживання змінити — що завгодно, але завдання та плани мають бути й мозок повинен їх вирішувати, інакше він перемикнеться на дурниці».
Мізки потрібно навантажувати правильно
«Інша проблема вікових людей: ми думаємо, що вже все знаємо і вчитися нам не потрібно». Наталя вважала, що все життя — це навчання: «Щойно припиняється навчання, згасає життя», — говорила вона. «Все ж дуже просто: шахісти, вчителі, архітектори, діячі розумової сфери… Поки вони зайняті своєю справою, аж до поважного віку життя в них достатньо, а мізки працюють на заздрість молодим, але щойно кидають — життя затихає, тож я все кажу: не кидайте жити, вчіться! Чого завгодно, але вчіться, навантажуйте мозок!» З погляду мозку, будь-яке нове знання — це процес створення нових нейронів та нейронних зв’язків — нейрогенез. Сучасна наука пов’язує депресію зі зниженням нейрогенезу. Але щоб запустити цей процес, вчитися та навантажувати мозок потрібно правильно.
«Не всі розуміють, що таке правильний процес навчання: взяли в руку книгу й вважають себе інтелектуалами, а мізки не працюють! Від ходьби ніхто себе інтелектуалом не вважає, але варто взяти в руки книгу — і одразу «професора». Річ у тому, що ходити та читати ми навчилися так добре, що мозок не витрачає на це когнітивну енергію — ноги самі йдуть по доріжці, а очі біжать по тексту, інтерпретуючи його без зусиль — це використання старих напрацювань, вони не розвивають мозок»- говорила Наталя. «Якщо ми хочемо, щоб мозок був активним, а життя приносило задоволення, тренувати його потрібно правильно: не просто читати без осмислення, як робот, а усвідомлювати. Найлегше зрозуміти, про що я говорю — це зробити паузу в читанні та спитати себе: «А що я щойно прочитав? Що цікавого я виніс? Які думки я можу виділити? Це означає думати! А звичайне читання, несвідоме — це імітація».
Про погані спогади та думки
«Важливо розуміти, як працює наш мозок, щоб не робити життя нещасним. Припустимо, ми чудово розуміємо, що кожна людина зараз вміє читати так добре, ніби вона — олімпієць з читання у порівнянні з тими, хто вмів читати чотири-п’ять століть тому. Чому? Тому що ми робимо це багато і часто — зв’язки між нейронами зміцнюються і це дається нам легко: що частіше ми робимо щось, то міцніше це закріплюється в мозку і краще виходить. Але це палиця на два кінці, — каже Наталя: — Так само ми можемо жорстко консервувати погані думки та негативний настрій до життя. Я часто питаю людей: ви навіщо про погане думаєте, що це вам дасть? — Не знаю, кажуть, воно само собою!
«Що частіше ми думаємо про погане, про страхи, про негативні моменти минулого, то сильніше вкорінюємо їх у мозок, в особистості створюється відчуття, що вони домінують у житті, хоча це ми самі їх і зміцнили постійною розумовою жуйкою: жуємо ці мізерні страхи та негатив, але пережувати не можемо. Вихід тут одночасно простий і складний: найкращий варіант — це не думати про погане і думати про хороше — так просто і так складно. Думаючи про хороші моменти, про цілі та позитив, ми зміцнюємо ці моменти й створюємо таке ж мислення — адаптивне, спрямоване на пошук хорошого. Хтось бачить у дощі похмурість і смуток, а хтось — як дихає природа, і насолоджується довгоочікуваною прохолодою, бачить у цьому картинну естетику — це лише два підходи до життя. Кожен обирає, який підхід зміцнювати».
Сподіваюся, думки Наталії Бехтерєвої допоможуть хоча б комусь із вас розбудити другу частину свого життя та стати щасливішим.
