Річ у тім, що, налякані цим життям, ми перестаємо прагнути будь-яких цілей, крім однієї — сподобатися людям.
У Біблії є такі гіркі слова, звернені до Людини: «О, якби ти був холодний чи гарячий! Але ти ані холодний, ані гарячий, ані теплий, і тому викину тебе з Моїх вуст»…
Наш світ дуже стурбований питанням, як завойовувати «друзів». Причому поняття «друг» девальвувалося вже настільки, що стає незрозуміло — кому ще хочеться ганятися за такою дешевиною, що нічого не варта, як сучасна «дружба». Адже справжніх друзів не завойовують за книгами Карнегі. Справжніх друзів, товариші, купують… у бою. Ні, я в жодному разі не заперечую корисність ідей Карнегі й не закликаю вас вчитися мистецтву наживати собі ворогів.
Справжніх друзів здобувають у бою
А то, можливо, ви подумали, що я зовсім збожеволіла…
Є чудова приказка: «Я не золотий червонець, щоб усім подобатися». Жаль тільки, що цією приказкою люблять зловживати найчастіше ті, хто постійно хилить свій «кораблик» у протилежний бік — у бік наживання собі ворогів. Ось, зробив якусь гидоту людині, поширив навколо себе Зло, і одразу ж на самовиправдання: «Я, мовляв, не золотий червонець». Та ти не золотий червонець, друже, ти — Лорд Волдеморт ходячий, і місце тобі — у в’язниці Азкабан. А ще буває і так: почула раптом добра людина про себе щось погане від поганих людей і втішає себе тим самим. Та якось воно не втішається.
Наша проблема полягає в тому, що ми не маємо вміння не подобатися іншим людям.
Ми добре вміємо лише дві речі:
Перше: Тихо ненавидіти весь світ, підозрюючи, що всі люди вороги.
Друге: підлагоджуватися під кожного зустрічного, підозрюючи, що самі ми нічого не уявляємо, і тому повинні дуже сильно «намагатися сподобатися».
Але той, хто не довіряє людям взагалі, із принципу, той ніколи не зуміє впустити у своє життя справжнього друга. І той, хто не має справжніх ворогів, той теж не матиме справжніх союзників.
Уявіть собі таку метафору, образ світу:
Світ – це футбольне поле, де грають дві команди.
Насправді світ, звичайно, складніший — і в ньому грають не дві, а набагато більше команд. Але для простоти прикладу уявімо, що команд — дві.
Якщо ви хочете потрапити у цей світ (на це футбольне поле) як його активний гравець, то вам потрібно визначитися, за кого ж (а отже, і проти кого) ви гратимете. Інакше вас виставлять з поля як стороннього, що заважає процесу гри. Як кішку, яка випадково заграла на стадіоні.
Можна, звичайно, зіграти ще одну, передбачену правилами, роль — роль арбітра. Але от нещастя: в арбітра немає союзників — він самотній. Крім того, справжній футбольний арбітр після гри піде додому, до сім’ї та друзів — він відіграє роль «самотнього арбітра» лише на полі. А у нас, якщо пам’ятаєте, футбольне поле — це метафора всього буття. А значить вам як «арбітру» нікуди йти «додому, до друзів». Ваша роль нейтрального одинака триватиме весь відведений вам на існування час. Хочете ви цього, отак, все життя, чи готові до цього?
На жаль, можемо, хочемо й готові. Соціологи стверджують, що ми з вами живемо в атомізованому суспільстві. Що таке «атомізоване суспільство»? Це суспільство людей, які живуть у стані «самі по собі» і вважають його нормальним. Ми не командні гравці. У кращому разі нас цікавить виключно наша сім’я. У гіршому випадку — нас і наша сім’я не дуже цікавить. Нас цікавимо лише ми самі. Чому так відбувається?
Річ у тому, що, налякані цим життям, ми перестаємо прагнути будь-яких цілей, крім однієї — сподобатися людям.
Але той, хто намагається сподобатися всім, не потрібен нікому.
«Проти кого товаришуєте?»
Знаєте, за що підлітки зневажають світ дорослих? За те, що світ дорослих — прісний і майже напівмертвий. Дорослі ні з ким не дружать. Їм нема проти кого дружити… Ні, дорослі, звичайно, зустрічаються і п’ють разом горілку, обговорюють різну дурницю, але все це справляє на дітей найжалюгідніше враження. Адже «дорослі компанії» — вони несправжні, це видно відразу по нудних очах присутніх!
Але ось, коли дорослі раптом спалахують, наприклад, праведним гнівом, і починають об’єднуватися проти Зла (як вони його розуміють), потім і щось конкретне робити, ось тоді з ними стає одразу цікаво. Хіба не прекрасна доросла людина, яка на мить забула про те, що вона доросла, і дала негіднику в морду, пом’явши при цьому свій піджак? Чи поставив на місце хама, замість того, щоб «інтелігентно» промовчати, сховавши очі? Почав активно «забирати» безхазяйних кошенят (як це люблять робити діти!), не побоявшись упустити своє «доросле» реноме. Або: ось дорослий вийшов на мітинг, бо дістало… У повітрі одразу починає пахнути грозою, з’являється озон, дихається легко. По вулицях маршують добровільні дружини, співаючи бадьорі маршеві пісні.
Саме про це співав найголовніший поет підлітків Віктор Цой:
Війна — справа молодих,
Ліки проти зморшок.
Старі воювати не підуть, у них інші справи по горло. Та й бояться вони… У них геморой, артрит і вечірній серіал цікавий.
А чим же дорослі таки «краще» дітей?
У дорослих у їхньому дорослому світі є цивілізовані, напрацьовані століттями способи боротьби зі Злом за Істину. Ці способи укладені в громадських інститутах, що регулюють проблеми без насильства, кривавої бійні та барикад на вулицях міста. Все разом це називається громадянське суспільство. Воно дозволяє розв’язувати наболілі проблеми, не доводячи справи до вибуху парового казана.
У дорослих все це є… Та тільки немає бажання ні за що боротися. У дітей воно ще не пропало, не відбите. Тільки в дітей віком часто немає цивілізованих інструментів у тому, щоб розпочинати боротьбу. От і вирішують вони свої проблеми за допомогою мордобою, поки їм не пояснять великі «добряки», що найвірніша позиція у житті — це позиція «моя хата з краю».
Хто такі креативні досягатори?
Креативні досягатори — це ті рідкісні дорослі, які не втратили дитячої спраги справедливості та бажання щось робити. Які вміють дружити та ненавидіти. Які не натягатимуть на себе посмішку «Я всім подобаюся».
З таких дорослих виходять лауреати Нобелівських премій, великі бізнесмени та політики, капітани та реформатори. Такі люди відчувають упевненість у своїх силах і у своїй правоті, тому завжди йдуть напролом. А чи багато в них цих сил? І на чому ґрунтується їхня впевненість у собі? Вони що, найкрасивіші, найрозумніші, найщасливіші? Та ні на чому не заснована їхня впевненість!
Ось що говорять про це психологи: «Упевненість у собі має бути безпричинною. Вона сама створить собі причину і приверне правильний випадок». Як мовиться в одному жартівливому вірші, «вдаримо манією величі по комплексу неповноцінності». Коли ти вмієш чітко сформулювати та вимовити, хто є твій ворог, то незабаром до тебе підтягнуться однодумці. Коли ти слуга двох панів, бійся, що рано чи пізно тебе «застукають» і повісять за подвійне шпигунство.
Бо, як сказав у своєму сонеті великий англійський художник Рейнольдс:
«Мені чорнота в очах куди миліша,
Чим наслідування сині гіацинту».
Олена Назаренко
