Від війни була змушена тікати світ за очі. Київ ось-ось мали оточити, а вона на восьмому місяці вагітності. Отож бігла, тримаючи двома руками свій наляканий живіт. З собою одна ковдра та сім пелюшок. Згодом народила дівчинку, влаштувалась у колгосп і миттю перетворилася з Тетяни на тітку Таньку. Нарівні з усіма косила, полола, скирдувала, тягала важелезні мішки. Бувало, втомиться, ляже на землю, а вона гуде. Похоронки приносили прямо під час польових робіт. Жінки вили від горя, а вона малювала портрети їх чоловіків. За це давали яєць і молока. Так і вигодувала свою Оленку.
Три роки минули без пензля. Це пригнічувало, адже завжди сприймала світ через призму теплих душевних кольорів. Ще в дитинстві споглядала подорожуючу у світах зірку й загадувала єдине бажання: «стати гарною художницею». Коли повернулася до Києва, ніби вперше роздивилась власні руки. Вони загрубіли, спухли, та все було слід починати з початку. Не виходило ні тонкої лінії, ні пастозного мазка. Дипломна робота валялася розірваною навпіл. Полотном у рідному вузі завішували вікно під час нальотів.
Жінка вперто стояла за мольбертом. Згадувала, вправлялася, повертала забуте. З часом народилася жвава й характерна робота «Перед стартом». Веселі лижники та біла ковдра снігу. Картина дихала, раділа, жила передчуттями, але критики стали у свій категоричний стрій. Звинуватили в рецидивах формалізму. У результаті полотно вирізали з підрамника й жбурнули за шафу. Там воно геть змарніло, потріскалося, але Тетяна все одно не здавалася. За рік побувала в одному з колгоспів, де зібрали нечуваний врожай і написала «Хліб». На ній – гори золотого зерна, бадьорі дівчата, білі хусточки, віялки, молотарки, граблі, мішки, одним словом – щастя. Роботу побачив «великий вождь», розкурив трубку й мовив: «Ось, як потрібно писати». На наступний день художниця отримала квартиру, майстерню і сталінську премію. «Хліб» увійшов до всіх підручників. Картину називали обличчям України.
Далі була робота «Ранок». Донька-підліток робить ранкову гімнастику. Балкон – настіж, сонце мов через сито, смугаста скатертина, екватор весни. Згодом Олена стане студенткою й познайомиться з талановитим хлопцем з Казахстану. Між ними спалахнуть почуття, і коли прийде час знайомитись з родиною нареченого, перше, що побачить – себе під час виконання ранкових вправ. Юнак сором’язливо зізнається, що ще школярем закохався в струнку киянку, от і повісив репродукцію коло ліжка. Олена розсміється: «Так це ж я!»
Згодом у Тетяни з’явиться «Весілля» й отримає багато «слушних зауважень». А чому наречена червонощока? Невже, п’яна? А чому жених такий молодий? Він що, не служив у армії? З якого дива серед гостей бігає хлопчик? Дитина о цій порі має бути в школі. Художниця слухняно зістарить нареченого й засипле піонера снігом.
Так і жила. Самотужки виховувала трьох дівчат (сімейне життя не складалося) і одночасно робила все: варила супи, плела коси, перевіряла домашні завдання. Щодня – по дві роботи, щедро напоєних сонцем. Все прагнула розповісти світові про вольовий характер українців. Про їхню завзяту вдачу. Ось колгоспниці збирають огірки. Жінка на засніженій лавці продає паперові троянди. Одна донька коло вінка, друга в кріслі з книгою, третя в ліжку з ангіною. У волоссі рожеві, червоні та сині стрічки. Велике сонце, маленьке сонце, часточка неба. Будні та свята. Вологе та сухе повітря. Малюки, матері, «лебеді». Селянки й городянки. Невдалі роботи відразу кидала в піч, недолугі ескізи перекреслювала різким: «Дурниця».
Тетяна мала велику внутрішню силу. Однією з перших киянок сіла за кермо, одягла брючний костюм та захопилася йогою. За життя влаштувала тридцять персональних виставок та отримала три державні премії. На першу придбала моторний човен. Мала складні стосунки з радянською владою. На Великдень, коли фарбували яйця, хвилювалася, щоб на пальцях у дівчат не залишилося красномовних плям.
В останні роки малювала лівою рукою. Сиділа коло вікна й зображала свій дворик. У роботах з’явилося багато неба: блакитного, сірого, сивого. Сила-силенна кирпатого сонця. Трохи втоми, віку, дощу. Того ранку написала дзвоники, а увечері задерев’яніли пензлі. На могилі, як і просила, не вказали жодних регалій. Лише дати і скупий підпис: «Художник Тетяна Яблонська».
Картина «Вечір. Стара Флоренція» Тетяна Яблонська
