Я свого чоловіка знала краще, ніж себе. Так мені здавалося. І, раптом, розміреному життю прийшов кінець. Одного разу чоловік з’явився нетверезий. Через кілька днів знову. А потім це стало повторюватися майже кожен день. Спочатку я навіть сміялася і жартувала над його незрозумілими словами та спробами здаватися тверезим. Потім стало не до сміху…
Почалися сварки, мої закиди, його обіцянки «що більше ані крапельки». Але це продовжувалося і ставало все більш нестерпним. Найприкріше було те, що причин для пияцтва не було! Вдома все гаразд, донька успішно вчиться у школі, син робить успіхи у спорті, я як і раніше хороша дружина і господиня. Чого тобі ще треба?
На роботі у чоловіка не було жодних особливих причин, щоб топити горе у вині. Хіба що дружок у нього там з’явився. Пару раз чоловік і додому його приводив. Але після їх сумісних пияцтв я цю лавочку швидко прикрила. Сказала чоловікові, що його новому колезі та товаришу по чарці робити в нашому домі нічого. І ось до чого це призвело.
Після довгих умовлянь я твердо заявила чоловікові, що більше його обіцянкам не вірю. П’яниці в сім’ї немає місця! Зібрала йому сумку з чистою білизною, забрала ключі та й виставила за двері. Тихенько з-за штор дивилася, як він сидів на дитячому майданчику у дворі. Потім пішов. Де він ночував, не знаю.
Наступного дня був вихідний. Вдома було тихо. Діти мовчки займалися своїми справами. Я переробила навіть ті домашні справи, що не збиралася робити. Навела порядок у всіх шафах, в коморі, навіть перемила всі банки.
Так похмуро пройшов день…
Увечері я зайшла до дитячої кімнати та й побачила, що дочка лежить в ліжку з книжкою, а сина немає.
— А Славік де? – здивувалася я.
— Не знаю, — сказала дочка, — нічого не сказав, светра чомусь надів і пішов.
Я у паніці вибігла з хати. У дворі не було ні душі. Я пройшла вздовж будинку, повернулася до під’їзду. І, раптом, в альтанці на дитячому майданчику розгледіла маленьку фігурку. Підійшла. Це був син.
— Славко, — тихо сказала я, — чому ти тут?
Син помовчав, але все ж вирішив відповісти:
— Я чекаю на тата. У нього немає ключа. А у мене є.
Горло у мене перехопило. Поклавши руку синові на плече, я сказала:
— Пішли. Почекаємо тата вдома.
— Ти відкриєш йому?
— Відкрию.
І коли чоловік десь у час ночі подзвонив, я, звичайно, відкрила йому двері.
Не скажу, що у нас відразу все налагодилося. Довелося ще повоювати.
Але ті кілька хвилин у темряві холодного квітневого двору відкрили мені, що у своїй боротьбі з «зеленим змієм» власного чоловіка, я поставила сина перед важким вибором.
Я зрозуміла, що моє обурення та ображене жіноче «я» — ніщо перед розгубленим «я» мого сина. Війна війною, а тато є тато, улюблений і такий необхідний. І згадалося застереження древніх мудреців: озирнись у гніві…
Літературний переклад – Ірина Подгурська
