Якби комусь із сучасних дітей показати зошит чистописання з 70-х років, вони б вирішили, що над ними зло жартують. Оскільки кожен школяр знає, що так писати в шість років просто неможливо. Однак, наші теплі спогади про нашу школу говорять нам, що все було саме так.
Урок краснопису прийшов у нашу школу ще з гімназій дореволюційної імперії. Це був обов’язковий предмет, де дітей навчали мистецтву красивого і чистого письма. Слово “чистий” – було придумане не просто так. Згадаймо, що до сімдесятих років минулого століття школярі писали пір’яними ручками. Це було велике мистецтво не пронести на кінчику пера негарну пляму.
У моєї мами залишився шкільний пенал, який я часто з цікавістю розглядала. У ньому лежали дві тонкі дерев’яні палички, на кінці яких були металеві пір’я. Мені, дитині 80-х, було незрозуміло, як такими пір’ями можна писати. І лише потім мені пояснили, що кожен учень школи повинен був принести ручку з пером на кінці та чорнильницю. У ті роки, коли людина вперше полетіла у космос, діти в школах старанно писали, вмочаючи перо у чорнильницю.
Чорнила, яке проносили на кінчику пера, вистачало на одне слово. Потім необхідно було знову вмочати перо в чорнильницю. Це було ціле мистецтво — не розплескати цю краплю на зошиті у вигляді непривабливих плям. Саме тому і був такий урок краснопису. На якому учнів з перших днів школи вчили писати не тільки красиво, але і чисто. Почерк вироблений при таких заняттях залишався красивим на все життя.
Сучасні учні здивувалися б, якби побачили зошит, в якому працювали їхні бабусі. Кожна лінія була не просто рівною. Вона була ще й красивою, оскільки в одних місцях вона була тонкою як волосок, в інших більш виразною. Це досягається завдяки перу — якщо натискати на ручку трохи більше, чорнильна лінія змінюється. Це справжнє мистецтво каліграфії.
До кожного зошиту тих часів обов’язково додавалася така важлива річ, як промокатка. Цей шматочок паперу призначався для того, щоб накрити зверху щойно написаний текст. Та дати паперу забрати зайву кількість чорнила. Дуже корисне пристосування від зайвих плям і бруду в зошиті.
Дітям 80-х ще дісталися такі зошити з промокатками, хоча писали вони автоматичними пір’яними ручками. Для тих, хто не знає що це? То це ручка, в яку набиралося необхідна кількість чорнила за допомогою поршню. При цьому чорнила вистачало на цілий день роботи в школі. Та відпадала необхідність тягати із собою каламар. Більш того, якщо у когось раптом закінчувалися чорнило в ручці — хтось завжди міг позичити, скачавши порцію чорнила зі своєї ручки.
До середини 80-х кулькові ручки почали витісняти чорнильні, а до кінця десятиліття вони остаточно зникли.
Однак, разом з пір’яними ручками почала пропадати краса почерку. І це сумно. Може, багато хто скаже, що в століття комп’ютерних технологій нікому не потрібен такий предмет, як чистописання.
На це можна заперечити, якщо згадати Японію. Країна, в якій такі передові технологічні можливості, вважає обов’язковим мати в школах такий предмет, як мистецтво каліграфії. Мабуть, японці здогадуються, що краса ліній, які людина вчиться створювати, призводить розум у гармонійний стан.
А тепер просто погляньте на зошит чистописання з 70-х років. Щоб оцінити мистецтво шестирічної дитини тих років. Нехай ці теплі спогади про нашу школу зігріють серце і змусять задуматися.
Ірина Подгурська
