Є жінки, які вже не бояться. Бо їм вже нічого боятися, бо час для цього вже минув. Це слова для тих, хто вміє бути щасливим, попри суспільні усталені погляди на життя. І на те, якою має бути жінка, а якою вона не має бути. Вони вже не бояться, що хтось назве їх некрасивими, чи на щось не знати відповіді. Чогось не встигнути вчасно. Не вміти готувати шикарний “Наполеон”, варити банальну кашу чи просто гарно фарбуватися…
Є такі жінки, які не бояться щось уточнити. Показати себе трохи безглуздо. Вони завжди мають, що одягти в будь-який сезон. Бо в їхньому житті все менше якихось прогалин. Вони не бояться відхилитися від прямого курсу. Чому ж — можна і на криво піти. Бо знають, що краса жінки — всередині. Вона не та, яку всі витріщають напоказ у дорогому одязі, взутті та аксесуарах. Їм не страшно тонути в людських розмовах. Бо вже давно занурилися в глибину — туди, куди інші ще не спускалися. Вони вміють плакати та сміятися.
Є такі жінки, яким вже пізно боятися сивого волосся, численних зморшків. А все тому, що вони вже є. Але всі від власної посмішки. Вони вже не думають, що про них скажуть на роботі, вдома, що скаже свекруха чи найкраща подруга.
Їм вже однаково, чи мите яблуко вони їдять, очищене чи ні. А ці продукти з глютеном чи ні. Бо вживають все що хочуть і, коли хочуть. Навіть вже знають, що паління — це не шкідлива звичка. Більш шкідливо — не дихати й нічого не хотіти в житті.
Якщо чоловік любить, їм байдуже, коли він повернувся додому. Поспішає чи ні. Бо найважливіше, що він є. І навіть залишитися самим уже не страшно. А тих, хто відвернувся, можуть не помічати. І тихо відійти від тієї людини, яка сама відштовхнула.
Цим жінкам є, що говорити і про що — промовчати. Їм є про що молити Бога. Вони — важливі для когось, попри фігуру, розум. А все тому, що вони не вдають із себе когось. Вони просто такі, які є насправді.
Роблять і люблять те, що до душі. В очі скажуть все, що думають. Вони не накручують нерви та кучері. Не женуться за модними тенденціями, але гордо тримають голову.
Навіть гіркий шоколад — солодкий для них. Бо вміють все цінувати — життя, день, ніч, годину, кожну хвилину. Вони не примушують своїх дітей робити те, що їм не подобається. Бо зайняті своєю справою і собою.
Є такі жінки, які не звинувачують своїх батьків у якихось гріхах. Вони їх просто люблять, живуть і вже не бояться смерті. Бо вже пізно всього цього боятися. Думаю, що мені ще зарано. А, може, просто лячно. А ви ще боїтеся?
Адже, для тих, хто вміє бути щасливим, не важко в цьому зізнатися. І сказати, що справді є жінки, які вже не бояться… І я серед них…
—
Автор — Марина Степанченко, літературний переклад — Наталії Лаврик
