«Іноді я користувався дружбою з ним …» Так починаеться зворушлива історія Жванецького про дружбу з Висоцьким. Але вона дуже добра і щира. І від неї на душі стає тепло.
“Іноді я користувався дружбою з ним. Я жив тоді в Ленінграді. Був я холостий, самотній. До мене приходила дівчина, я ставив «Коні вибагливі».
У нас розвивалися стосунки, і я дзвонив Володі: «Володя, тут чарівна дівчина є».
Він каже: «А ти” Коні вибагливі “поставив?»
Я кажу – “так”.
Він: «Дай їй трубку».
Я вже не знаю, що він там говорив або, може бути, наспівував, але він дуже вболівав за мене і сприяв моїм успіхам.
Після такого дзвінка я був королем положення, і ми з цією дівчиною ставали друзями на довгі роки, тому що тоді Володін авторитет серед жінок був абсолютно незаперечний. Те, що я запросто міг набрати його телефон, — а якщо немає вдома, то я в театрі його знаходив або ще десь, — піднімало мене неймовірно в очах тих людей, які у мене збиралися.
Коли Володя приїжджав до Пітера, то там збиралися такі люди, як Кіра Ласкари (брат Андрія Миронова), Міша Баришніков, Сергій Юрський, Олександр Дем’яненко, ось цей Шурик. Це найкращі люди, яких я знаю, найдушевніші. Ще в тій компанії була Наташа Тенякова, дружина Юрського, і Белла Ахмадуліна там бувала. Обидві молоді, красиві, в перуках, які тоді були в моді.
Чоловіки йшли в лазню в готель «Асторія». Це була єдина баня в Радянському Союзі, де подавали якусь їжу. У передбаннику ми випивали й закушували, а потім йшли в парну.
І ось одного разу Ахмадуліна запропонувала: «А зробімо так: Володя співає, а Міша читає». Так і зробили. Володя співав, я читав, він співав, я читав…
Запам’яталося, що і Наташа, і Белла були вже трошки напідпитку, і перуки у них так були трошки набакир. І Белла тоді сказала: «І все-таки — Висоцький!». І ось за що я Беллі все життя вдячний, за це «І все-таки».
До мене дуже добре ставилася Марина Владі. Одного разу я їхав з нею і Володею разом в їхній машині. «Рено-16» – це я пам’ятаю. Володя щось говорив. І раптом спустило колесо ззаду. Вони продовжували розмовляти між собою, сперечалися про щось. Отямився — я міняю колесо. Було дуже темно. Під’їхав синок якогось великого начальника на «Волзі». Став фарами світити мені в допомогу… І каже Висоцькому і Владі: «Поки ваш водій міняє колесо, можна ваш автограф?» Я працював в порту раніше, був спритний. Поміняв колесо, і ми поїхали в гості до якогось заступника міністра.
У Володі Висоцького постійно обкрадали машину, в улюбленого поета. Машина стояла у дворі, нескінченно знімали підфарники, все підряд. Машина Висоцького, ну Мерседес, не могли простити наші люди, що це Мерседес, і ця нещасна Марина, яка говорила: «я тягну це залізо через кордон, я в руках тягну». Вона тягла підфарники, вона тягла все, Марина Владі, зірка, на таких красивих ногах і з красивими руками. Вона тягла ці залізні деталі з Франції в Союз.
Майже все в побутовому відношенні домагалася для нього Марина Владі. Вона і квартиру в Москві виклопотала, і в Парижі через мера (для цього вона стала членом Компартії Франції, віце-президентом Товариства «СРСР — Франція») пробилася до Брежнєва. Зустрілася з ним і вибила-таки візу для Володі на вільний в’їзд-виїзд. Це все Марина! Їй теж потрібно пам’ятник ставити!”
Іноді дружбу з відомою людиною і справді використовують. Яле добре що так, як розповідає ця зворушлива історія Жванецького про дружбу з Висоцьким.
—
Літературний переклад – Наталія Лаврик
