Це відверта і чесна історія про те, як я була о*ерітельною дружиною… Так-так, саме о*ерітельною. Про таких мріють, таким дарують дорогі прикраси та засипають грошима. Але я навіть не знала, що симпатична. Мами багатьох домашніх, тепличних хлопчиків мріяли, щоб саме я стала їхньою невісткою. Та з усіх варіантів, які давало життя, я вирішила виправдати надії всіх мам, бабусь і чоловіків цього світу. Я жесть, як намагалася їм вгодити.
І коли мене вперше накрила панічна атака, я зрозуміла, що не жила. А тільки намагалася. І втрачаючи свідомість вчетверте, мені дійшло, що боюся не за життя. А за те, що до цього я не жила, а весь час виконувала якийсь поставлений план.
Я не шукаю винних. Мені просто цікаво, наскільки довго людина може жити чужим життям. І розумію, що, як то кажуть, до гробової дошки. А тоді молиться, щоб попасти в омріяний рай. От я й зметикувала — звідти листів ніхто не пише. То ж треба в цьому житті самому розпорядитися тим, як його провести. І відкинути в сторону ті очікування, які не вдасться втілити.
Моє сімейне життя розпочалося з того, що всі найважчі планки я поставила для себе. Все на мені — у сім’ї я була і чоловік, і жінка.
Жити хотіла в окремій квартирі — будь ласка. Хотіла стати супер господинею — стала. Коханкою, про яку мріють всі чоловіки, та, будь ласка. Партнером для свого чоловіка — немає проблем. І цей забіг так затіг мене, що в ньому я втратила саму “себе”.
Вже за рік я лікувала анорексію, яка з’явилася через постійні стреси та нервування. Щоправда, хворіючи, я втекла від буденності. І тільки вирішила будувати нове життя, як з’явилася дитина.
Прекрасна дівчинка, яка кричала без перестанку, з’явилася на світ, щоб втопити мене в окситоцині. Саме це питання виринуло в мене в голові за мої 25 років. – На*іга? – крутилося без перестанку, коли розглядала це червоне обличчя. Але я її любила до безтями. Хоча це мале дитятко навіть не відповідало мені тишею.
Я стала просто божевільно правильною мамочкою, дружиною, господинею, коханкою для чоловіка. Словом, все в одному флаконі. Для наших бабусь я була “золотком”. Бо завжди говорила, що допомога не потрібна, я все сама зможу.
Декрет – 3 роки. Я нікуди не ходила, у мене не було навіть подруг, модного одягу. Що вже говорити про косметику, зачіску чи макіяж…
Однак, я все встигала зробити для родини. Навіть підробляла — ночами перекладала фармакологічні талмуди. Адже думка була така – чому чоловік має мене утримувати? Я робила все, щоб встигати. Йому до рук навіть ганчірку не давала. Він же чоловік, годувальник!
І тут я знову стала мамою. Дочка весь час плакала і сімейний статут полетів до бісової матері. Я вже не встигала готувати домашні пельмені, котлетки. А ті, що наготувала і заморозила перед пологами, 232 штуки, бл*ть, скінчилися.
І я не встигала. Я взагалі лише намагалася вижити у цій каруселі дитячого плачу та сімейних турбот. Довелося попрощатися з образом дамочки, яка все може сама. І я звернулася за допомогою до сусідів.
Спочатку кілька годин просила поняньчитися зі своїми доньками. А тоді привела в дім няню. А сама вийшла на роботу журналістом. Ось так перевернулося моє життя — з супер мами — до жінки, дії якої схвалять лише одиниці.
Настрій у сім’ї – ху*овий – вони не могли підлаштуватися під мене. А я просто перегоріла, як лампочка. Не могла більше боротися і весь час намагатися щось робити.
І мені було боляче від того, що я відірвалася від своєї сім’ї. Бо я там виросла. Так буває, що люди відриваються один від одного. А тоді ще довго розказують, як їм було погано зі своїм чоловіком чи дружиною. Інші ж розглядають свої “кишки” і, буває, що таки знаходять там і своє лайно.
Отож, і мене ніхто не примушував втрачати себе саму, ставати безпросвітною трудягою. І хто від цього щасливий? Я? Він?
Зараз мені хочеться просто жити – тра*атися, відвідувати спектаклі, театр, кіно. Хочу жити просто зараз, а не тоді “коли підростуть діти”. Та працювати там, де отримую не лише зарплату, а й кайф від самого процесу. Хочу не сваритися через дрібниці, які легко вирішити. Й сходитися з людиною без суспільних виправдань. Хочу матюкатися і не думати, що про ці слова скажуть люди, які оточують. Та не спати вночі лише тому, що це мені до душі.
Є багато цих “хочу”. Цей потік настільки великий, що мені, людині, яка раніше нічого для себе не хотіла, важко було з ним справитися.
Але зрозуміла, що найбільше я хочу стосунків. Так — простих стосунків, без зайвих фонових шумів, без сімейних посад та інструкцій.
За цими правилами я вже жила. Не виходить — облажалася. Ну на*рен це все. Хочу жити просто так — займатися сексом, пити коньяк, зробити татуювання. А все тому, що я була о*ерітельною дружиною. Досить — не справилася, бо це не моє. Ця чесна історія для тих, хто не живе, а лише намагається виконувати свою вигадану роль в житті. Та, чи це головна ваша місія. Подумайте…
—
Yaryna May, літературний переклад – Наталія Лаврик.
