Кажуть, що споріднену душу можна зустріти лише раз на своєму життєвому шляху. І це, мабуть, правда, перевіренами сотнями прикладів з життя. Згадаймо лише оповідання Купріна про молоду жінку. Вона їхала зі своїм чоловіком у потязі. Сказати про нього, що він був поганим чоловіком — це не сказати нічого. Його жорсткості та грубості можна було лише дивуватися.
Він саме захропів, поринув у міцний сон. Мабуть, просто змучився весь час смикати дружину та дорікати її своїми зауваженнями. І ця молода жіночка завела невинну розмову з молодим офіцером, який їхав разом з ними. Нічого некультурного — проста розмова про звичайні речі та життя.
І говорили про те, що так знайомо обом. Про те, як у дитинстві завмирали на хвильку і цей час здавався просто вічністю. Та про таємничі відчуття, коли сидиш під столом і перебираєш руками китиці від скатертини. Про невідомий сум, коли дивишся на те, як згасає у каміні остання вуглина.
Їхні розмови були легкими, не вимушеними та тихими, щоб не розбудити чоловіка. Ці двоє розуміли їхні почуття, переживання та втілення моментів з життя. Але чоловік перервав цю ідилію. Прокинувшись, перевернувся на другий бік, і знову почав нарікати на свою дружину.
Ось вже і станція, на якій треба було виходити молодому офіцеру. Та він зрозумів, що не зійде з потяга без цієї жінки. Що саме з нею можна просто жити. Вона його споріднена душа, яку можна зустріти лише раз у своєму житті. І вони зійшли з потяга разом… Вони наважилися на цей крок і змогли.
Цю історію автор написав за кілька років до революції, до тих, кривавих подій в нашій історії. Та є надія, що ці двоє таки встигли насолодитися прекрасним життям, сповненим розуміння та радощів.
Людське життя — таке коротке. Весь час щось трапляється — то революції, то війни, то вже старість стукає у твої двері… Але ці двоє наважилися… А багато ж людей так і не можуть стати на той шлях, який до душі, на якому ніхто не давить тобі на шию. Навіть тоді, коли випадає той самий момент — зустріти свою споріднену душу, вони тікають світ за очі. Або ж так і їдуть у тому вагоні, в який їх посадило життя. І просто махають рукою на прощання, щоб потім роками плакати за тим шансом, який проґавили. Про той шанс кохати й бути коханим.
Звісно, зрозуміло, що важко переламати своє життя, яке вже ніби стало звичним для тебе. Важко залишити ті валізи, які набиті непотрібними речами, і просто вийти на станції “Щастя”. Змінити життя докорінно — це великий страх перед новим, перед тим, що доведеться будувати все заново. Але ж споріднену душу можна зустріти лише раз в житті. І то, якщо пощастить. Але не всім людям.
Справжня любов, на яку чекають і мріють зустріти, це і є те розуміння один одного з першого слова. І в цьому питанні нічого зволікати. Бо життєвий потяг ніколи не зупиняється — він їде все далі й далі. Час летить невпинно. А душі хочуть бути разом.
Ця розповідь лише чергове нагадування про те, що життя швидкоплинне. Тому про це треба говорити тим, хто ніяк не може зважитися на важливий крок. Бо кажуть, що споріднену душу можна зустріти лише раз. Отож, варто зважитися зійти з того потяга життя, який везе не за призначенням, а просто за інерцією…
