Це досить незвична історія про похорон, яка сталася з однією молодою жінкою. Як вона сама зізналася потім, що це історія, після якої хочеться жити. Давайте разом дізнаємося, що ж з нею сталося.
“Життя втратило сенс. Господи, я ніколи не думала, що опущуся до такої вульгарності. І справа навіть не в словах про втрату сенсу! А в тому, що я сиджу на цій лавочці та обмірковую, як померти! Вибір досить оригінальний — втопитися чи повіситись? Кажуть, у небіжчиків не дуже гарний вигляд. Втім яка різниця?
– Ой, не зовсім згодна з вами! Ось мою подругу недавно ховали. Так їй хтось нафарбував губи. Хоча я завжди говорила, що їй не личить ця помада!
Я здригнулася та озирнулася. Поруч на лавці сиділа жінка. Дуже літня жінка. Бабуся.
Але одягнена бабуся була красиво — на ній був яскравий в’язаний кардиган з різнокольорових квадратиків. І губи були нафарбовані яскраво-рожевою помадою. Я б в житті так не нафарбувалась — але бабусі йшло. Кислотний рожевий колір добре поєднувався з яскравими квадратами на її кардигані.
– Вибачте, це ви про що? – пробурмотіла я, зрозумівши, що останні свої слова сказала в голос.
– Про помаду! Завжди потрібно думати про те, як ти виглядаєш. Навіть якщо ти вже небіжчик.
– Хіба небіжчикові не все’дно, який він? – сторопіла я. Старенька ахнула
— Про що ти говориш, дитино! До тебе прийде стільки людей, щоб подивитися на тебе востаннє! Все має бути на висоті! Не дай боже, вони запам’ятають тебе негарною — скільки буде розмов! Мовляв, і за життя не відрізнялася гарним смаком, а після смерті взагалі втратила всяке почуття стилю! І знаєш, у чому весь жах?
– В чому? – перепитала я мимоволі.
— Що ти лежиш як остання дурепа, і не можеш навіть встати та заперечити!
Мене мимоволі почав розбирати сміх. Бабуся тим часом продовжувала:
– От уяви собі — тебе кинув чоловік.
— Кинув,- підтвердила я, але бабуся махнула рукою.
— Мене теж якось кинув… Кинув.. Як же його звали? Не пам’ятаю…Так от, лежиш ти безпорадна в труні, а цей мерзотник приперся з тобою попрощатися. І що ж ти робиш?
– Що? – майже пошепки запитала я.
— Ось саме, що нічого! Лежиш і погано виглядаєш при цьому. Хоча потрібно було встати та тим віником, який він припер, надавати йому по його наглої брехливої фізіономії.
– Але ж небіжчики не встають! – здивовано сказала я.
— Ось саме, що не встають! А шкода! Стільки втрачених можливостей! – зітхнула бабуся. – Тому… сказала вона й замовкла.
– Тому? – перепитала я
— Тому потрібно жити, незважаючи ні на що, щоб мати можливість сказати! Зробити! Заїхати букетом проміж очей, врешті-решт!
– А якщо жити не хочеться? – обережно запитала я. Хоча, картина того, як я встаю із труни та починаю колошматити невірного чоловіка букетом, помітно зменшила моє бажання опинитися в цієї труні.
– Як не хочеться? – здивувалася бабуся — Ти знаєш, скільки в цьому році випустили нових відтінків помад? А парфумів? Треба встигнути все їх спробувати.
І ми пішли з нею в найближчий магазин пробувати нові помади.
А колишній? Ну що колишній… Як до речі його звали? Не пам’ятаю…”
Як бачите, це доволі незвична історія про похорон, після якої хочеться жити. Головне, завжди пам’ятати, що в цьому житті ще стільки цікавого, що не варто поспішати на той світ!
Ірина Подгурська
