Усе, що нажила за це життя,
Вмістилось, як не дивно, у долоні.
Наоберемок злякане дитя,
Крізь обстріли біжиш, аж кров холоне.
Перехрестивши тричі рідний дім,
Йшли навмання від пекла і від смерті.
Заграви чорні в небі голубім,
І між людським-звірячим межі стерті.
Ніколи ще так грішно не кляла,
Нікому ще так зла я не бажала,
І ненависть, мов напнута струна,
Від гніву й болю душу розривала.
Всесильна і слабка, як кожен з нас,
Молюся й плачу, плачу і молюся,
Схилятися, здаватися не час,
То ж як умію, так тепер борюся!
Та ворога з лиця землі зітрем –
Ця мрія зараз в кожного єдина,
Із вірою розквітне й оживе
Моя найкраща в світі Україна!
© Анжела Левченко
Поділіться коментарем
