І тут мене емоційно розірвало.
Заходжу в м. Бурштин до відділення Нової пошти, відправити до Харкова чергову партію гуманітарки. Дивлюся — стоїть жінка літня та плаче.
Підходжу питаю: що сталося? Вона мені: Вчора дивилася телебачення. Там виступав міський голова Харкова та просив допомогти в озелененні міста. Принесла дерева — яблуні, вишні, персики та багато гібіскусів. Плаче від того, що співпереживає харків’янам. Каже, принесла, а куди саме відправляти — не знає, конкретики немає.
Боже, її треба було бачити. Я реально не стримав сльози, досі ком у горлі…
Господи, які ж українці нереально круті люди. Божественні.
Ці дерева просякнуті почуттями наших улюблених українок.
Надія її звуть. Прикиньте, і символічне ім’я, і взагалі ситуація — з глузду з’їхати.
Обійняв я Надію від усіх харків’ян. Ми Переможемо і буде наше місто цвісти всіма фарбами.
І буде в нас алея Надії, Віри та Любові.
