Я лежала на зберіганні багато років тому, чоловік був в армії. А от до моєї сусідки по палаті постійно їздив чоловік. Кожного дня він витрачав багато часу, щоб дістатися до своєї коханої, яка не відрізнялася красою, і привезти їй теплю страву. Чоловік, на вигляд, теж був не Джордж Клуні: рудий, дрібний… Та у них був один великий секрет, який тримав їх разом.
Ми були такими молодими, що нас важко було назвати жінками. Але називали: в лікарні всіх так називали. Ми всі чекали народження дитини в палаті на дванадцять чоловік. Називалося це “лежати на збереженні”. І була така негарна Світлана з великим животом. Ну, у всіх був живіт, всі були не дуже гарні – там ні душу, ні люстерка не було. Але Світлана була дуже негарна собою і дуже повна, набрякла вся.
Палата була на першому поверсі. Чоловіки приходили до дружин і розмовляли через підвіконня. Телефонів не було, і жінки гадали і тривожилися: чи прийде їхній чоловік сьогодні? І приходили не до всіх. Це зрозуміло: працювали всі, їхати далеко, на околицю… І деякі жінки плакали вночі. У лікарні дуже сумно. А коли чоловік все-таки приходив, вони висловлювали любов і турботу.
І питали: “Ти поїв? Ти знайшов чисту сорочку?” А до цієї Світлани ходив рудий маленький хлопчина в кепці. Трошки кривоногий і теж не дуже гарний. І кожного божого дня він приносив маленьку каструльку. Він її привозив, замотавши в стареньку кодрочку. І в каструльці була варена картопля, ще тепла. Або суп з макаронами. Теплий.
Він приїжджав після роботи на заводі, коли години прийому відвідувачів вже кінчалися. Але ми ж на першому поверсі були. Він мовчки передавав каструльку Світлані, а вона їла. Вона і мене пригощала, мій чоловік в армії був. Потім цей мовчазний рудий хлопець їхав з каструлькою і ковдрою назад. Години дві треба було їхати. І вони майже не говорили.
А потім мене виписали. І цю Світлану я років через п’ятнадцять знову зустріла на вулиці. Вона знову була в положенні. І у неї вже було троє дітей. І вона красива стала! Повна, але дуже красива. І машина гарна.
Діти теж гарні, вона так сказала. І життя розкішне має, красиве! А за кермом сидів цей рудий хлопець, чоловік. Він залишився негарним, як та алюмінієва пом’ята каструлька. Але в чоловікові головне – не краса. Головне, що всередині. Як в кастрюльці, в якій картопля залишалася теплою… І це тепло не зникає, навіть якщо їхати дві години.
Навіть якщо все життя їхати – разом.
І тоді, коли я лежала на зберіганні багато років тому, а до моєї сусідки по палаті постійно їздив чоловік, я думала, що вони не приваблива пара. Я не бачила у ній майбутнього. Та випадкова зустріч через роки довела, як можна помилятися в людях, думаючи про них лише, як про красиву обкладинку. А треба копати глибше – заглянути в душу і стосунки, які живуть на великій любові цих двох людей.
—
Автор – Анна Кірьянова. Літературний переклад – Наталія Лаврик
