Моє болить мені сильніше.
Втрата — це є суб’єктивне переживання, але ми завжди щось намагаємось кому пояснити. Коли в нас болить нога, нам можуть поспівчувати, підбадьорити, навіть запропонувати допомогу, але БІЛЬ — він наш. В кожного свій, свого особистого розміру та обсягу.
Ми всі постійно щось міряємо. Досягнення, результати, навіть зараз, під час війни, кому більше «прилетіло», хто більше зазнав втрат та страждань?
Що ми цим намагаємось пояснити, що отримати?
Ніколи інша людина не буде в змозі повністю відчути наші емоційні переживання. Це абсурд. А як наслідок, неможливо і зовсім не вірно оцінювати життя і дії людей під час війни, які намагаються далі якось жити. І тут саме головне «якось», бо болить кожному хто з України.
Друзі, ми не можемо зазирнути у залаштунки голови й поміряти рівень страждань. Але задача кожного із нас — впоратись із цим болем і відновити себе якомога скоріше.
Можна, звісно, лягти й страждати, виючи на стіну, що все жахливо, але кому це допоможе? Вам? Точно ні, ви лише розшматуєте залишки своєї психіки. Людині, яка зараз в бомбосховищі, — ні. Бо їй болить її, і скажу по правді, в той момент їй взагалі немає діла до вас і ваших страждань у теплій квартирі.
Людині, яка загинула, на жаль, наші сльози та біль теж вже не допоможуть. Може, військовим? Та ні, ми будемо важким тягарем, якщо ляжемо і не будемо нічого робити для відновлювання свого життя далі, допомагаючи іншим.
Чи країні? Та, звісно, знову ні, бо страждаючи ви ніяким чином не відбудуєте країну, а ще й будете потребувати, щоб вас додатково рятували.
Тому, будь ласка, схаменіться мірятись тим в кого що болить, і в кого яка зараз війна перед очима, або хто як продовжує життя.
Продовжувати життя під час цієї жахливої війни — це робота, важка робота для того, щоб вижити.
Тому зробіть ласку всім і перестаньте цькувати один одного, бо це лише про величезний егоцентризм і ніяким чином не про країну, її захист або великодушність.
